У контексті цифрової грамотності старша вікова група неоднорідна: поки одні ведуть блоги та вивчають можливості ШІ, другі бояться натиснути на смартфоні щось не те. Чому так відбувається — пояснює Інна Єрмакова, викладачка журналістики ДонНУ імені Василя Стуса та тренерка Майстерні інформаційної стійкості.
Майстерня інформаційної стійкості створена Українським інститутом медіа та комунікації в партнерстві з DW Akademie за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ)
Люди старшого віку (60+) з-поміж усіх вікових груп чи не найбільше потребують державних послуг, однак найрідше користуються ними в електронному форматі — це роблять лише 35%, як показують результати опитування Київського міжнародного інституту соціології за 2023 рік. За даними іншого опитування, проведеного КМІС того ж року на замовлення Українського інституту медіа та комунікації у межах дослідження «Медіаграмотність людей старшого віку», майже 45 % респондентів старше 60 років не користуються онлайн-послугами, бо не розуміють, як це робити. Цифровий прогрес, як не дивно, йде пліч-о-пліч з цифровим виключенням. І мені здається, що технологічний прорив у цифрових комунікаціях, який стався під час пандемії, ще більше посилив виключення категорії 60+ з багатьох процесів.
Ян ван Дейк (Jan van Dijk), нідерландський дослідник соціальних аспектів інформаційно-комунікаційних технологій, вважає, що цифровий розрив наразі неможливо повністю подолати. Навіть якщо всі люди у світі отримають доступ до інтернету та найновіших пристроїв, цифрова нерівність проявлятиметься в інших аспектах. Це доводить досвід і двох груп людей старшого віку, які цього літа пройшли навчання в Майстерні інформаційної стійкості: одна офлайн, інша онлайн (через платформу Zoom). До першої групи увійшли 22 мешканці «Чудо-містечка Хансена» на Київщині — переселенці віком від 65 до 80 років. У другій навчалися люди віком від 55 до 76 років переважно з Києва. Я працювала з офлайн-групою. Послуговуючись теоретичною рамкою ван Дейка, опишу, з якими бар’єрами стикаються учасники при опануванні цифрових технологій:
- Бар’єри, пов’язані з психологічним доступом до технологій. Багато людей старшого віку не вірять, що можуть опанувати цифрові навички: дається взнаки поширений в суспільстві ейджизм. Дехто не хоче, бо страшно вийти із зони комфорту або визнати когнітивні зміни. Нашим студентам складно було переступити цей психологічний бар’єр і записатися на навчання. Однак воно було того варте. Особливо корисними для учасників стали теми, присвячені самостійному створенню контенту. Через фото та відео, по суті власноруч створений архів на телефоні, люди, які втратили дім та звичне коло спілкування, засвідчують для себе, що вони є. Це позитивно впливає на їхній психологічний стан, і, наскільки знаю, у багатьох із них дуже покращилося спілкування з родиною. Одна учасниця попросила мене показати, як прикріпити фотографії до контактів у телефонній книжці. Для нас це дрібничка, а для багатьох бачити під час дзвінка обличчя того, хто далеко фізично, — це місточок до комунікації.
- Бар’єри, пов’язані з матеріальним доступом до технологій. До повномасштабного вторгнення більшість учасників офлайн-групи користувалася кнопковими мобільниками, які не підтримують цифрові державні послуги. Ці телефони наші студенти втратили при евакуації чи під час окупації. У містечку вони отримали смартфони, щоправда, ще треба було навчити ними користуватися. Але навіть якщо говорити про людей старшого віку, які живуть поруч з родиною, чи кожен з них має технічне забезпечення, чи готовий до додаткових витрат на інтернет?
- Бар’єри, пов’язані з доступом до навичок. Важливо, щоб у людини старшого віку була підтримка від середовища (партнери, родина, друзі, професійні кола). Учасники з містечка на відміну від онлайн-групи не можуть постійно вчитися у родини, в онуків. Дуже приємно було, коли наші студенти й студентки говорили: «Мені онук [раніше] пояснював сотню разів, я не розуміла, а після вашого пояснення все зразу стало зрозуміло».
- Бар’єри, пов’язані з доступом до можливостей використовувати технології. Залежно від рівня освіти, професійного досвіду та навіть місця проживання люди старшого віку можуть по-різному використовувати одні й ті ж технічні можливості. Наприклад, більшість учасників офлайн-групи раніше проживала й працювала в невеликих містах та містечках на сході країни й володіла цифровими навичками на базовому рівні. Тимчасом до онлайн-групи здебільшого входили кияни, які у радянські часи мали більше можливостей для професійної самореалізації: хтось у свій час працював суддею, хтось — інженером на заводі. Такий бекграунд впливав на формування їхніх освітніх запитів. Учасники онлайн-навчання хотіли розібратися, як можна використовувати можливості ШІ для власних потреб, а в офлайн-групі ми починали з простішого, наприклад, зі створення електронної пошти. Тренеркам доводилося оперативно адаптувати навчальні програми під ці запити.
Надзвичайно приємно, що ми допомогли скороти цифрову нерівність хоча б для 22 людей у «Чудо-містечку Хансена». Наші учасники, наскільки можуть, передають ці навички та знання іншим мешканцям. Під час навчання і ще активніше після його завершення до нас зверталися охочі записатися на цей курс.
До речі, один із наших випускників у містечку хотів би створити блог і розповідати аудиторії про переселення, про те, що життя після втрати рідної домівки триває далі. Однак не знає, як це робити, тож має запит на навчання з блогінгу. На мою думку, такий блог буде дуже корисним, тому що багато з тих, хто живе близько до зони бойових дій, дуже сумніваються щодо виїзду, бояться, що це повністю зруйнує їхнє життя. Позитивні історії про переселення, можливо, підштовхнуть когось виїхати. І такий блог був би унікальним, соціально важливим, адже показав би, що люди старшого віку, до того ж переселенці, живуть та розвиваються. Гадаю, це б зменшило цифрову нерівність.
Дуже в пригоді стала порада колеги Тетяни Строй, яка проводила перші заняття для учасників офлайн-групи: «Перед тренінгом потрібно дуже чітко донести людям, навіщо це їм треба, тобто як вони зможуть застосувати отримані знання у повсякденні». До речі, це мотивує і нас, тренерів. Тому я закликаю всіх, хто може, доєднуватися до усунення цієї цифрової нерівності. Роботи багато. Працюймо разом.