Сьогодні усі вітають журналістів. Але у мене змішані відчуття гордості, суму і сліз, а також злості та сорому.
Ми відзначаємо День журналіста на третій рік повномасштабної війни і на десятий рік війни росії проти України. А якщо говорити про війну світоглядну, війну ідентичностей, то вона ніколи й не припинялася, ні в позаминулому столітті, ні в радянський час, ні в час уже незалежної України. Якою стала наша журналістська спільнота в процесі цих трансформацій? Складне питання, на яке нема однозначної відповіді. З одного боку ми бачимо наших колег, які відклали ручки, ноути, телекамери, взяли у руки зброю та пішли захищати свою землю. Також ми бачимо мужність багатьох інших колег, які постійно бувають на лінії зіткнення, вони – очі суспільства там, у самому пеклі. За повний період війни під час виконання свого професійного обов’язку загинуло близько 90 журналістів (цифра потребує ще уточнення). Ми бачимо потужну роботу українських журналістів по висвітленню війни та документуванню воєнних злочинів, за що отримали світове визнання. Ми маємо і Пулітцера, і Оскара. Це все про гордість та сльози. І про те, що свобода для більшості з нас – це найвища цінність, саме за неї воюють і вмирають. Ця війна в принципі за свободу у широкому сенсі (у тому числі й за свободу слова) за вільний світ. Найжахливіший жах у 2022 році для мене був – опинитися в окупації, опинитися у світі без волі, де навіть дихати важко. Про дихати – не моя метафора. Це цитата із життя: ще в 2016-2017 році, коли я їздила часто на Донеччину та Луганщину, одного разу їхала в купе із жінкою, яка змушена була залишатися на тимчасово окупованій території через старших батьків, але їздила до дочки, яка виїхала звідти (тоді ще можна було їздити туди сюди, якщо хтось забув); ми розговорилися, про те, про се, а коли я нарешті змогла запитати про те, як їй там, вона відповіла: «Та так, нічого, а часто дихати нема чим». Я про це «дихати нема чим» згадувала постійно, коли росіяни окуповували наші території у 2022-му. Думаю, кожен із нас зовсім не так себе уявляв у професії, коли тільки обирав її за мирного життя. Тому я щиро захоплююся тими молодими журналістами, які свідомо обирають цю професію уже зараз, в умовах війни.
А тепер про злість та сором. Намагаюся зрозуміти, як ось цей сумарний професійний подвиг, який ще буде оцінений з точки зору історії, може йти поряд із професійною непорядністю, «медіасрачами», цензурою та навіть колаборанством. Ми підійшли до Дня журналіста із скандалом довкола темників та цензури в одній із найбільших українських інформаційних агенцій, нехай і державній, – «Укрінформі». Це, як кажуть, «встид» на весь світ. Бо темники востаннє ми бачили в епоху пізнього Кучми. Цього разу найбільший цинізм – у затиканні рота суспільству. Бо треба зовсім уже не мати ніяких моральних гальм, щоб забороняти коментарі людей, «в яких відсутнє водопостачання тривалий час», або «учасникам бойових дій, які через власні організаційні питання не змогли оформити допомоги». Треба розуміти, що це питання – не лише питання «Укрінформу». Це питання журналістської спільноти та її взаємодії із владою. І це питання нашого політичного майбутнього.
Тому нам дуже потрібна дискусія про воєнну та політичну цензуру. Ми маємо консенсус щодо питань, які потребують обмежень на висвітлення (і це відображено у відповідному наказі Головнокомандуючого) саме в питаннях, які стосуються висвітлення бойових дій та інших безпекових питань. Але ми всі, і влада, і журналісти, повинні домовитися, що не все те, що критика – це ІПСО, і що політична цензура в Україні не можлива. Бо політична цензура множить на нуль усі зусилля наших воїнів на фронті. Саме політична цензура може відвернути від нас наших західних партнерів та зменшити їхню підтримку. Бо весь світ тепер знає, що Україна – не росія, і Україна бореться за свободу, за свободу у широкому сенсі, за те, щоб бути вільною демократичною країною. Мені хочеться вірити, що ми зможемо здолати і цю кризу.
Попри все хочу побажати колегам-журналістам бути стійкими, бути професійними, цінувати свободу в собі і вірити в нашу перемогу.