Журналістська освіта: чи може бути у нас, як у Флориді?

Оксана Почапська
Оксана Почапська
Викладачка Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Оксана Почапська описує свій досвід закордонних стажувань і порівнює західну журналістську освіту з українською.

Журналістська освіта в Україні – це одне із найбільш обговорюваних питань сьогодні. Чи потрібно навчати бути журналістом чотири роки на бакалавраті? Чи достатньо буде лише магістерського ступеня після будь-якої іншої спеціальності? Компетенції, навички, матеріально-технічне забезпечення, викладачі-практики – це дуже скорочений перелік тих позицій, навколо яких не припиняються дискусії і суперечки.

Журналістика – це мрія дитинства. А мрії мають здатність здійснюватися. І з філологічною освітою (зі ступенем магістра) я вступила до аспірантури Львівського національного університету імені Івана Франка і отримала посаду асистента кафедри журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

За період роботи на кафедрі, окрім навчання в аспірантурі, яке, до речі, якщо є бажання у аспіранта, може дати значно більше, аніж час на написання кандидатської дисертації, – досвід викладання журналістських дисциплін, що є дуже цінним для людини, яка прийшла в журналістику з іншої, хоч і дуже сумісної галузі, – я мала змогу вивчати особливості викладання журналістики у ЗВО США, Польщі й Словаччини.

6-тижневе навчання в Коледжі журналістики і комунікацій Університету Флориди (США), тривала співпраця із Державним Східноєвропейським університетом в Перемишлі (Польща), участь у програмі ERAZMUS+ і наукове стажування в Католицькому університеті в Ружомберку (Словаччина) дали можливість порівняти різні системи викладання й організації навчального простору для студентів журналістського відділення.

Що спільного? По-перше, у всіх окреслених ЗВО велика увага приділяється практичній складовій журналістської освіти. Уже з першого курсу студенти працюють у телестудіях, створюють радіопрограми чи працюють журналістами у редакціях студентських періодичних видань. Це не обов’язкова опція, але це дуже враховується при виведенні підсумкової оцінки за дисципліни практичного спрямування. По-друге, здебільшого усі ті дисципліни, які передбачають виготовлення медійного продукту, викладаються фахівцями у конкретній галузі – і мова йде не про наукові ступені цих викладачів, а про досвід роботи і визнання у професійній спільноті.

Тут важливо зауважити, що практичні заняття займають більшу частину навчального процесу: лабораторії, студії, методичні кабінети працюють аж до пізнього вечора, аби будь-який студент міг прийти і відпрацювати те, що вивчалося упродовж лекційних, семінарських і практичних занять. По-третє, і це, мабуть, найважливіше, – матеріально-технічна база. Кожен із університетів має власні технічно оснащені теле- і радіостудії, власні друковані періодичні видання. Студенти мають змогу працювати в умовах, максимально наближених до реального життя.

До прикладу, в Коледжі журналістики і комунікацій Університету Флориди телестудія має таке ж обладнання, як і телестудія в, до прикладу, «Miami Herald», а подекуди й краще.

Телерадіостудії Університету Флориди і Католицького університету в Ружомберку максимально враховують можливість роботи в них студентів із інвалідністю. Українські університети, як і українське суспільство загалом, тільки починають робити кроки у цьому напрямку. Так само, як роблять українські ЗВО перші кроки у виформовуванні бренду, в якому поєднуються якість викладання, корпоративна культура і комунікативний супровід.

Важливим процесом є оцінювання студентами викладачів. В Університеті Флориди відбувається воно абсолютно анонімно. По завершенні курсу студенти отримують роздруковані анкети, де за чітко визначеними критеріями ставлять оцінку викладачеві. Оцінки ці враховуються при підписанні контракту із викладачем на наступний період. На моє запитання про те, чи ніколи не хотілося поставити викладачеві нижчу оцінку просто, бо, як то кажуть, «не зійшлися характерами», один зі студентів відповів: Мене не цікавить характер викладача – мене цікавить, чого він мене може навчити, а також, де я зможу використовувати те, чого він мене навчив. Ця фраза настільки чітко прописує відмінності між «Я-мотивований» і «Я-немотивований», що говорити про надмірний суб’єктивізм в оцінюванні викладача американськими студентами дуже складно.  

Мотивованість студентів пов’язана із чітким усвідомленням себе на кар’єрних сходах. Вища освіта в США – це розкіш, яку можуть собі дозволити далеко не всі. Є стипендійна квота для потенційних студентів із досягненнями і перспективами в спорті, професії і т.д., але здебільшого, необхідно шукати кошти для оплати навчання. І кошти досить значні. Відтак, або потенційний роботодавець платить за навчання конкретного студента, щоб він як фахівець пізніше не лише повернув ці кошти, але й дав можливість роботодавцеві заробити більше; або ж студент із власної кишені оплачує навчання. В обох випадках формула «аби був диплом» не проходить, оскільки це звичайне викидання грошей на вітер. Справедливості ради відзначимо, що мотивація формується й, окрім іншого, економічною складовою: людина із вищою освітою у своєму фаховому середовищі отримує значно вищу заробітну плату, аніж людина без вищої освіти. І різниця між кваліфікованою і некваліфікованою працею суттєва.  

Загалом, українські ЗВО знаходяться на перехідному етапі свого розвитку. Філософія викладацького складу, яка закладалася з часів планової економіки, – «на мій вік стане», – сьогодні вже не працює. Так само, як не працює звичне донесення інформації:

студенти не хочуть витрачати час і платити за те, що вони можуть самостійно знайти в мережі інтернет. Їм потрібна не інформація, а те, як цю інформацію можна перетворити у компетенції. А тому – це не про класичні, описані в підручниках, лекції, це не про традиційні заняття із відтворенням змісту прочитаного, – це про дискусії, пошук і інтерпретацію.

Якщо говорити про журналістську освіту в Україні, то, на превеликий жаль, українські ЗВО не завжди можуть собі дозволити такі витрати, які дозволяють американські і європейські університети: з одного боку, низька платоспроможність населення змушує українські ЗВО встановлювати досить низькі ціни на освітні послуги, а відтак, здебільшого «проїдають» отримані кошти; з іншого – заробітна плата фахівця із дипломом про вищу освіту і фахівця без диплома дуже рідко відрізняється, що нівелює потребу у вищій освіті.

Разом з тим, уже на цьому етапі розвитку українські ЗВО активно долучаються до процесу проєктно-грантової діяльності, до розширення спектру платних послуг у межах законодавства України і т.д. Це – лише перший крок до переформатування внутрішньої схеми роботи університетів.

Коментарі