Сергій Квіт, президент «Києво-Могилянської академії», розмірковує про виклики, з якими стикається сучасна журналістика.
Журналістська освіта в Україні та Великій Британії формувалася приблизно водночас: до Другої світової війни — у форматі курсів, після — із заснуванням університетської системи. Тільки в Британії журналістські програми орієнтувалися на стандарти BBC, а в Україні як частині Радянського Союзу — на ідеологічні вимоги комуністичної партії, які я ще застав, оскільки якраз завершував навчання на факультеті журналістики у 1991-му.
Коли Україна здобула незалежність, ми почали звертати увагу на громадське мовлення, новинні цінності, настанови BBC. Ця картина світу була принаймні зрозумілою із ціннісного боку.
На початку 2000-х великі надії покладалися на громадянську журналістику, яка дуже швидко перетворилася на ілюзію. Відомі медіатеоретики, серед них і Едвард Герман, співавтор відомої праці про п’ять фільтрів для новин у капіталістичному світі Manufacturing Consent: The Political Economy of the Mass Media (1988), вірили, що розвиток інтернет-медіа дозволить безперешкодно створювати контент без цензури. Зараз ми розуміємо, що маніпуляції соціальними мережами порівняно з тими, що були раніше в політикумі та традиційних медіа, вийшли на небачений раніше рівень.
Під час повномасштабної війни росія остаточно зруйнувала систему міжнародної безпеки, довіру між державами та віру в міжнародне право. Ми опинилися в зовсім іншому світі, де й надалі користуємося концепціями з попереднього. Це стосується і самої преси, і журналістської освіти. Візьмімо до прикладу термін «постправда», один з небагатьох, що має спроможність характеризувати новий світ, «без правди». Окрім цього компоненту, який насправді не є новим, оскільки в усі часи політичні еліти намагалися вводити в оману масову аудиторію, з’являється ідея тотальної відносності (префікс пост- вказує на алюзію з постмодернізмом), включно з відносністю цінностей, які допомагають нам відповісти на питання: хто ми є? Подібні судження, до речі, полюбляє висловлювати путін. Нарешті, ще існує третій компонент, який дуже важливий і принципово новий, хоч і його передбачали інтелектуали раніше. Суть у тому, що сьогодні не стільки медіа виконують головну маніпулятивну роль, скільки сама аудиторія вимагає для себе фейкових, у цьому випадку — зручних і комфортних новин. Це пояснюється домінуванням соціальних мереж з величезними можливостями вибирати те, що подобається користувачам для ствердження власної політичної ідентичності. Такий вибір фактично означає відмову від розуміння правдивої та цілісної картини світу.
Окрім того, соціальні мережі руйнують економіку якісних медіа — тих, хто несе етичну відповідальність перед журналістським цехом і своєю аудиторією. Сьогодні професійні політики часто стають більш вправними медіаперсонажами, ніж самі журналісти. Перед журналістами й викладачами журналістики стоять дуже великі виклики, і не всі вони були спричинені війною. Багато трендів сформувалися ще до повномасштабної війни, під час пандемії. Ми маємо заглибитися у ці питання. Звісно, нові реалії потребують нових означень, термінів, нових концепцій. Це дуже важливо. І я думаю, ми до цього досить швидко прийдемо.