І чому це особливо важливо для журфаків — пояснює Ігор Дармостук, шефредактор медіа «КиївВлада» й викладач Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.
Липень у вищій освіті — час підсумків і святкувань. Щойно відгриміли захисти дипломних робіт, і ось, кілька днів тому, дипломи вручили моїм бакалаврам. Вони усміхаються, фотографуються, дякують. І я радію разом з ними. Та згадуючи, як усе було в червні — тоді університетські коридори пахли валідолом і напругою — я відчуваю не лише гордість за своїх студентів, а й смуток.
Сумно, коли студентка чи студент представляє чудовий, глибокий проєкт і ніяковіє, кидаючи погляд на місце, де мав сидіти його/її керівник. Той не прийшов: забив, забув, мав важливіші справи… І це, на жаль, доволі поширена практика. Позиція «я свою роботу зробив, відгук написав, а далі хай сам» — при всій повазі до статусу колег — глибоко інфантильна.
Існує цілий світ методичних рекомендацій та положень, де чітко прописано: керівник має видати завдання, контролювати графік, консультувати, допомагати з літературою, писати відгук і, як правило, бути присутнім на захисті. Це формальний бік справи. Але дипломна робота, особливо в такій творчій професії як журналістика, — це значно більше, ніж просто виконання формальних вимог.
Це історія про спільну відповідальність і, даруйте за пафос, спільну пристрасть. Коли до мене приходять студенти, я їм завжди кажу: «Забудьте на мить про вимоги дорослої журналістики. Поки ви студенти, у вас є унікальна можливість створити своє ідеальне медіа. Зробіть те, від чого у вас горять очі. Бо потім, у реальній редакції, буде менше свободи, будуть формати й пріоритети. А зараз — ваш час».
І студенти роблять. Під моїм керівництвом народжувалися канали про місцеві публічні закупівлі, медіа для окупованих територій та переселенців, комерційні стартап-проєкти, ютуб-канали, потужні мультимедійні лонгріди. На старті роботи я прошу студентів відповісти на три прості, але важливі питання:
- Чим твій проєкт буде корисним для суспільства?
- Чим він буде корисним конкретно для тебе як для медійника чи медійниці?
- Що нового твоя робота принесе в журналістику?
Навіть якщо відповіді студентів наївні, керівник має показати, що це не так. Так, припустімо, подібних проєктів багато, але це не означає, що твій проєкт вторинний. Навпаки, в твоїй особистій візії, ракурсі, голосі є те, чого немає в інших. Проєкт дихає своїм автором і у цього автора твоє прізвище!
Часто саме під час роботи над дипломним проєктом, на четвертому році навчання, студент нарешті починає розуміти свої сильні та слабкі сторони. Тож роль керівника тут неоціненна — дати віру в себе, порадити, виправити, вберегти від помилки і підтримати. Часто мені здається, що формула керівництва — це 30 % про науку і практичні поради, а 70 % — про віру та підтримку.
Тож бути керівником — це жити проєктом разом зі студентом: думати суголосно, підкидати ідеї, підтримувати. Однак бути не бездумним хвалителем, а палким шанувальником, і водночас першим, найприскіпливішим критиком. Таким критиком, яким може бути тільки найвідданіший фанат. Бо мета керівника — не просто до захисту дотягнути студента, а допомогти йому створити щось, чим він пишатиметься.
Ще мене засмучує, коли студенти роблять проєкт «для галочки» і забувають про нього наступного дня після захисту. Так не годиться. Я завжди пояснюю своїм: «Ваш дипломний проєкт — це не просто фінал чотирьох років навчання. Це ваше дітище, ваш кейс, ваше портфоліо. Розкажіть на співбесіді про нього. Поясніть, чому обрали цю тему, яких результатів досягли. Це покаже вас як вдумливу, ініціативну людину і дасть вам величезну перевагу».
Присутність керівника на захисті — це не просто підтримка. Це послання для комісії і для самого студента: «Я до цього доклався. Вірю в цей проєкт і в цього випускника. Мені не соромно, я пишаюся». Коли я бачу, як мої колеги зневажливо ставляться до студентських робіт, я дивуюся. Невже їм не цікаво, що виросло з того зернятка, яке вони, в тому числі, колись допомогли посадити?
Можливо, я наївний, але викладач медійного факультету може вважати себе справжнім фахівцем тільки тоді, коли він щиро любить журналістику і любить про неї цікаво розповідати корисні штуки. Його завдання — вселити свою любов студентам, а потім пишатися кожним проєктом, який робив разом із тими, кого вчив.
Знаєте, я отримав диплом бакалавра у 2003-му. Досі пам’ятаю свою тему: «Портретний нарис про Заслуженого журналіста України Віктора Федоровича Чамару». І пам’ятаю слова мого наукового керівника, доцента Ігоря Святославовича Паримського: «Ігоре, цей нарис не треба мені, він не треба Чамарі. Він треба насамперед тобі. Ти маєш довести собі, а потім комісії, що за чотири роки ти філігранно опанував цей жанр. Якщо опанував цей — зможеш і в інших. А якщо можеш — значить, у тебе є майбутнє в цій професії».
Уже немає на цьому світі ні Паримського, ні Чамари. Нарисовцем я не став. Але для професії таки згодився. А повірити в те, що я можу для неї згодитися, серед інших допоміг мені мій науковий керівник.
Не хочу нікого повчати. Розумію колег: за нашим навантаженням, скромним фінансовим забезпеченням, втомою, бюрократією легко забути, для чого ми тут. Але за цією рутиною стоїть жива людина — наш студент. Людина зі своїми мріями, страхами та сумнівами, яка, працюючи над своїм дипломним проєктом, якраз шукає відповідь на головне питання: чи варта ця професія її любові? Чи зможу я? І попри всю втому, наше головне завдання як керівників — не забити, а бути поруч. Підійти й запевнити: «Так, професія варта. І найголовніше — ти її вартий».