Забюрократизованість вищої освіти, низька оплата праці, ретроградність окремих керівників університетів заважають швидким змінам у системі журналістської освіти. Але ці перепони не є нездоланними.
Моя персональна викладацька історія почалася у 2001 році, коли Сергій Квіт створив Могилянську школу журналістики й запросив мене стати її частиною. Коли я спробувала заперечити, мовляв, не маю педагогічної практики, він сказав, що у мене є щось цінніше — практичний досвід у журналістиці. Я погодилась. Але на початку було багато набитих ґуль. Я намагалася застосовувати ті дидактичні «лекала», які отримала під час навчання в університеті. Але згодом виявилося, що це була погана ідея. І зрозуміла я це, коли мені довелося взяти на роботу в редакцію (де була головною редакторкою) кілька своїх випускників. У редакції ми почали навчання з нуля. Після цього я змушена була переробити свій курс, аби він став повністю практичним. І тепер щороку його вдосконалюю, шукаючи нові інструменти та прийоми роботи зі студентами.
Чому я це розповідаю? Бо дуже багато викладачів журналістики працюють інтуїтивно, часто вони не мають навіть тієї переваги, яка була в мене — практичного досвіду роботи в медіа. Їм доводиться використовувати оті старі «лекала», як і мені свого часу. Часто викладачі полишені на самоті з усім комплексом проблем. У цей час світ медіа динамічно розвивається. Відтак освіта залишається на багато кроків позаду. Чому так відбувається? Чому медіаіндустрія весь час зберігає скепсис щодо журналістської освіти? Чому в Україні класичний диплом журналіста може бути перешкодою, а не перевагою, щоб отримати роботу в одному із великих медіахолдингів?
Одна із ключових причин, яку я бачу, — це забюрократизованість системи вищої освіти. Саме вона не дозволяє факультетам і кафедрам журналістики бути гнучкими та швидко адаптуватися до змін у медіасфері. Друга причина — це кадри. І третя — надзвичайно низька оплата праці. Саме через згадану забюрократизованість та низьку оплату праці до викладання не можуть залучатися журналісти-практики, а також гостьові лектори, в тому числі із західних університетів. І, напевно, варто згадати ще одну причину — ретроградний світогляд окремих керівників вищих освітніх закладів.
Свого часу один західний консультант, з яким ми обговорювали можливі напрямки розвитку громадської організації, категорично відмовляв від спроб працювати в системі журналістської освіти. Одна справа — боротьба з російською пропагандою… Оце тренд! Інша — реформа журналістської освіти, де система опирається будь-яким змінам, а прорахувати результати та виміряти ефективність надзвичайно складно. Безперечно, такі системні проєкти не дають швидких результатів, зміни можуть бути відчутні лише через надцять років. Але вода камінь точить.
На сьогодні система ще не накопичила критичної маси освітян, які були б готові штовхати швидкі зміни. Але агенти змін починають з’являтися. Поки що вони виглядають білими воронами, і їм складно в умовах ретроградної системи. Але вони є. Тому немає нічого неможливого. Сподіваюся, що проєкт, який зараз реалізує Український інститут медіа та комунікації спільно з Deutsche Welle Akademie, спрямований на підвищення кваліфікації викладачів журналістики, допоможе збільшити кількість таких агентів змін. Мені дуже хочеться вірити, що ми можемо змінити філософію викладання журналістики, тобто перейти від радянської філологічної парадигми до парадигми XXI століття, де ключовими є критичне мислення та прикладний фокус на отриманні будь-яких знань.