«Бракує часу, щоб займатися наукою повноцінно» — так деякі викладачі відреагували на колонку докторки політичних наук, доцентки кафедри журналістики Донецького національного університету ім. В. Стуса Наталії Стеблини про її досвід публікації у збірниках, які індексуються у Scopus та Web of Science. Власне, сама авторка визнає, що цього навчального року наукою займалася з останніх сил. Адже її доводилося поєднувати з адмініструванням, викладанням, журналістикою, кураторством і профорієнтаційною роботою. Однак у цьому тексті Наталії не буде порад про те, як встигнути все. Навпаки — вона пропонує поміркувати, як університети можуть допомогти викладачам журналістики розкрити їхній науковий потенціал.
Матеріальний чинник
Наукою, як нас запевняють, викладач має займатися за замовчанням. І без наукових статей викладати зась. Однак написали ми одну статтю на рік чи десять — на нашій зарплатні, яка формується відповідно до викладацького навантаження (аудиторного чи позааудиторного), це зовсім не відобразиться. Орієнтуючись на власний досвід та на почуте від колег, скажу: наукова робота у нас може заохочуватися хіба грамотами та іншими подібними відзнаками або — якщо дуже пощастить з університетом — одноразовими преміями.
До речі, студентська наука на відміну від викладацької у нас вже стимулюється. В учасників стипендіального рейтингу є змога дістати додаткові бали за наукову роботу. Та й для отримання диплома з відзнакою це важливо.
Щоб викладачі постійно вели наукову роботу, маємо переглянути систему нарахування їхньої зарплатні та затвердити доплати. Найвище, звісно, мають цінуватися публікації у журналах першого квартилю у наукометричних базах Web of Science і Scopus. Але монографії й фахові статті також варто зараховувати до «викладацької карми».
Середовище
Сучасна наука не робиться похапцем: їй потрібне відповідне середовище. Як на мене, на перший план мають вийти університетські наукові відділи. Наразі більшість із них лише реєструє та перевіряє наукові досягнення викладачів. Було б добре, якби ці відділи допомагали науковцям знайти збірник або конференцію відповідно до їхніх зацікавлень. До речі, у деяких вишах цим займаються й наукові бібліотеки.
На мою думку, наші наукові відділи мають бути справжніми хабами можливостей: надавати поради щодо ведення профілю науковця у соцмережах, щодо пошуку співавторів, проєктів, грантів. Окремі позитивні випадки у нас вже є, але працює це переважно на рівні пліток: «кажуть, що когось із того факультету взяли у проєкт COST», «вашу статтю може відредагувати такий-то викладач, у нього гарна англійська»… Позитивні практики треба враховувати, стимулювати та впроваджувати. І до цього процесу потрібно долучати відповідний університетський підрозділ. А його працівники мають отримувати гідну зарплатню і мати кошти для розвитку науки, наприклад, через систему грантів від держави або інших донорів.
Відмовитися від рудимента
У деяких університетах наукові відділи вимагають затвердити наукову тему кафедри. Це означає, що потрібно написати обґрунтування на n-нну кількість сторінок, а через п’ять років — відзвітувати. Величезні за обсягом звіти мають бути викладені у відповідній формі та забирають купу часу у того нещасного, на якого це все повісили. Окрім галочки у звітності, ця робота ніяк не винагороджується.
Немає нічого поганого у тому, що кілька науковців працюють над спільною темою. Але вони не мають усі сидіти на одній кафедрі. Навпаки — чим різноманітнішим є склад науковців у команді (різні університети, різні країни), тим кращий результат. До того ж у викладачів-науковців з однієї кафедри можуть бути різні інтереси. Ось це треба стимулювати, а не пропонувати сформулювати щось загальне, яке підходило б для всіх, як-от «Дослідження актуальних питань журналістикознавства у цифрову добу». Це шлях у нікуди. Заохочувати треба тих науковців, які беруть участь у міжуніверситетських, міжнародних проєктах. Тоді робота в межах наукової теми матиме смисл.
Переглянути радянський підхід до менеджменту на рівні кафедр
Раніше науковий ступінь чи зірочки на погони отримували лояльні до партії, що не дивувало. Але чому досі прийнято, що завідувати кафедрою обов’язково має доктор наук? Чому, наприклад, не редактор, журналіст чи продюсер, який отримав відповідну спеціалізацію для роботи у сфері освіти? Чому не практик-професіонал, який здатен комунікувати з різними стейкхолдерами, має повагу у медійній сфері, вміє управляти, організовувати, стимулювати? Навішувати завідування на людину, що захистила докторську, означає відібрати у неї дорогоцінний час, який вона могла б присвятити дослідженням. Таким чином ми теж втрачаємо цінні кадри, які б могли розвивати науку.
Відмовитися від шаблонного підходу до викладача
Вважається, що викладач має бути однаково ефективним у науковій, навчальній, методичній, організаційній, виховній… і ще якійсь роботі. Але ми всі різні: одному дається наука, а іншому — викладання. Однак коли ми працевлаштовуємо журналістів-практиків, завжди стикаємося із — правильно! — ліцензійними умовами провадження освітньої діяльності, які підлаштовані під наукову роботу.
Кілька років тому, коли наша кафедра ще не переорієнтувала бакалаврську освітню програму на практику, одна наша випускниця сказала: «Я вмію писати наукові статті про журналістику, аналізувати журналістику, але не здатна нормально писати журналістські тексти». Так не має бути! Зараз на всіх наших практичних дисциплінах, як-от «Радіожурналістика», «Продакшн», вимагаємо від студентів саме продукт: портфоліо, серію публікацій, відео, подкастів. Однак аби студенти могли виготовити матеріали, потрібні саме медійники-практики: їхній професійний досвід та вміння ним ділитися. Тому, як на мене, не всі викладачі журналістики повинні займатися наукою. Ми маємо підходити до кожного викладача як до творчої особистості, а не як до гвинтика, який треба закрутити у відповідний паз. Академікам, що забезпечують теоретичні дисципліни, — наука. Практикам — якісний журналістський продукт, що підтверджує їхню кваліфікацію. У такому разі у ліцензійні умови можна було б додати критерії оцінки останнього: наприклад, професійні нагороди, входження до професійних рейтингів. Якщо всіх змушувати займатися наукою, то і її рівень буде відповідний. Я чула про одну кафедру, де практики пишуть наукові статті такого штибу: беруть два випуски газети й рахують там кількість текстів різних жанрів. Але який сенс у такій науковій роботі?
Прибрати університетську бюрократію
Щоб оформити відрядження, наприклад, на конференцію за кордон чи на проєкт з міжнародної академічної мобільності, викладач має оббігати купу кабінетів і зібрати підписи на своїй заяві. У кожному кабінеті на заяву дивляться прискіпливо, змушують виправляти та перепідписувати. Упродовж цього квесту бажання кудись їхати зникає. Найскладніше пояснити важливість біганини молодим викладачам: вони просто відмовляються це робити. Проте річ не лише у відрядженнях; біганина — це стиль життя викладача, якому не пощастило відповідати за щось на кафедрі чи в деканаті, бути гарантом чи ж завідувати кафедрою. Починаючи від дрібної службової записки й закінчуючи навчальними планами та освітніми програмами — біжи, Форесте, біжи! Але чому ми настільки не цінуємо час одне одного? У багатьох є електронний підпис, врешті-решт! Накладаємо його на відповідні документи й займаємося наукою, монтуємо відео разом зі студентами, верстаємо газету чи пишемо заявку на грант.
Тож якщо ви запитаєте мене, що ми можемо зробити, щоб наша наука про журналістику і комунікацію розквітла, відповім метафорично. Уявімо, що ми купили в магазині чарівну квітку. Що ми маємо зробити, щоб навесні вона розцвіла? Ми в Україні маємо багато чарівних науковців та науковиць на кафедрах і факультетах журналістики… То що ж нам із ними зробити?