Довгий час в основному штаті кропивницького видання «Гречка» працювало троє людей — редакторка Анастасія Дзюбак та дві журналістки. Та торік вирішили розширити команду: знайти ще одного журналіста та редактора новинної стрічки на вихідні. Публікували вакансії у закритій групі для журналістів регіону, телеграм-каналах для медійників, як-от «Стався метч», на Work.ua. Додатково Анастасія писала пости на своїй фейсбук-сторінці (і, як виявиться згодом, останній варіант працює чи не найкраще). Зрештою, журналіста — фактично новачка у професії — знайшли через кілька місяців, а от закрити вакансію редактора стрічки новин так і не вдалося.
Зараз «Гречка» прагне додати ще одного журналіста в команду, але саме новинаря: у виданні розраховують, що людина, яка навчиться майстерно писати новини, зможе згодом працювати в складніших журналістських жанрах. Ця вакансія могла б стати хорошим стартом у професії для одного із цьогорічних випускників місцевої кафедри журналістики або навіть для старанного студента-журналіста старших курсів. Попри це, пошуки тривають вже кілька місяців. На запрошення JTA Анастасія Дзюбак розповідає, чому регіональному медіа так складно знайти «своїх» людей та яку роль у цьому відіграє журналістська освіта.
Якби я була Попелюшкою, то просила б у хрещеної феї закрити вакансію новинаря у моєму регіональному медіа. Бо знайти справжнє кохання легше, ніж хорошого журналіста. Принаймні у Кропивницькому.
Як редакторка регіонального онлайн-видання я зміцнюю свій колектив як можу, проте і не перешкоджаю персональному розвитку працівників. Тому більшість тих, хто йшов від нас, згодом переїжджали в інші міста / країни й потужно зрушували свою кар’єру. Однак щоразу, коли мені доводиться оголошувати пошук журналіста, я почуваюся напружено.
Хороші журналісти вже зайняті. Більш-менш нормальні — теж. Вільними залишаються медійники старшого покоління, яким часто важко впоратись із цифровою складовою й інтенсивним графіком новинного онлайн-медіа.
Частина кандидатів відсіюється через їхні факапи минулого, фамільярність, сексизм або іншу недоречну публічну поведінку. Ми не можемо працювати з тими, чиї цінності розходяться з нашими. На моє переконання, репутація медіа — це довіра до кожного окремого журналіста як у спільноті, так і серед колег.
Затяжні пошуки можуть наштовхнути на думку, що редакція має сама виростити тямущого журналіста. І частково з цим погоджуся, бо з багатьма колегами такий підхід спрацював. Я навіть пишалася тим, що студентка другого курсу, яка прийшла до нас на практику, а потім на роботу, за три роки перетворилася на лауреатку низки стипендій і переїхала до Києва, де й дотепер працює у виданні світового рівня. Звісно, це її зусилля і талан, але впевнена, що і ми доклали свої «п’ять копійок» до цього успіху.
Проте зараз мені дедалі частіше здається, що аби було кого вирощувати, треба спершу його «народити». Бо за останні два роки з місцевого університету (мова про Центральноукраїнський державний університет імені Володимира Винниченка — прим. ред.) самородки на практику до нас не приходили, хоча щороку заклад набирає групу журналістів.
За моїми спостереженнями, колегам-телевізійникам щастить більше. Можливо, вони краще вміють рекламувати себе, а може, світло софітів і мрія бути ТБ-зіркою приваблюють студентів більше, ніж будні «дятла клавіатури».
Чому небагато охочих працювати в регіональному онлайн-виданні
По-перше, ми звертаємо увагу наших стажерів на інтенсивну роботу, на важливість опановувати різні грані професії та навіть вивчення мов, зокрема англійської (це ми забезпечуємо за наш кошт або за партнерської підтримки). Натомість вони запитують, чи зможуть рівно о 18.00 закінчувати роботу, і висловлюють бажання працювати віддалено (і така опція у нас є, але точно не для стажистів, які ще не справляються з елементарними труднощами, як-от створення заголовка).
По-друге, будьмо відвертими, часто абітурієнти з високим рівнем знань та мотивації обирають виші Києва і Львова. Відповідно у Кропивницькому відсоток умотивованих студентів менший. Часом у місцевий виш йдуть задля диплома. У цьому разі вони або самі не впевнені, що їм сюди треба, або мають романтизоване уявлення про журналістику.
Часто кандидати на вакансію не знають, що відповісти на запитання: «Про що б ви хотіли б писати?». Далі виявляється, що у них невеликий словниковий запас і брак елементарної начитаності.
«Нічого, дізнаються, підтягнуться і зможуть», — думаємо ми, коли бачимо хоч якусь іскру потенціалу, і ходимо редакцією на задніх лапках, аби не злякати, не здатися токсичними абощо…
Проте після кількох днів стажування, за які вони встигли сходити на одну виставку і спробували переписати кілька пресрелізів, діляться відкриттям: журналістика, як виявляється, це не їхнє покликання. З одного боку, чудово, коли люди це усвідомлюють і йдуть шукати себе деінде. З іншого, мені просто хочеться волати: «Люди, та ви навіть вріз писати не навчилися, що ви можете знати про журналістику?!», але натомість бажаю їм успіху.
Або все ж ми констатуємо: хай у людини є потенціал, та витрачати час редакції на її навчання і водночас видавати їй зарплату, ми не маємо ні моральних сил, ні фінансових можливостей. Писати безплатно заради навчання, звісно, ніхто не хоче, якщо в той самий час можна піти заробляти умовним баристою.
Багатьом не дуже цікаво працювати за стандартами журналістики. Навіщо мучитись, якщо можна за ті ж гроші наповнювати якийсь анонімний Telegram-канал, копіпейстити новини, не вказуючи першоджерела, та безвідповідально писати все, що спаде на думку, називаючи це аналітикою? Саме це багатьом здається свободою слова, а не оці наші: «Не пхай свою думку в новину, відділяй факти від коментарів, зберігай баланс думок».
Ще проблема у зарплатах: студенту-новачку у регіоні ніхто не може запропонувати більше, ніж він може заробити тут і зараз, наприклад, офіціантом. Про перспективу, про подальші можливості розвиватись у професії думають далеко не всі. Журналістика — саме та професія, де твій прибуток залежить від твоїх зусиль (як від якості роботи, так і від її кількості), і часом практичні молоді люди схиляються до висновку, що порадувати маму дипломом, а потім перевчитись на майстриню манікюру, економічно вигідніше.
Невже зовсім немає вмотивованих? Звісно, є. Але частині з них перешкоджає якість навчання на журналістських програмах.
Як на мене, проблемою деяких вишів є відокремленість теорії від практики. Студентам викладають ті, хто вміє працювати з текстами, можливо, креативно подає навчальний матеріал, але не має жодного практичного досвіду роботи в редакції. Отож у світ виходять юні люди, які навіть не розуміють, що є інфоприводом, а що ні, чим виконком відрізняється від обласної адміністрації, а міський голова від голови облради, та дивуються, що новинарям, виявляється, треба брати коментарі у спікерів.
Мені здається, найдоцільніше було б опановувати журналістику саме у практиків. Однак мало який хороший журналіст наважиться працювати в університеті, якщо від нього вимагатимуть бути присутнім на педрадах, видаватися у наукових журналах і, можливо, ще писати та захищати кандидатську, аби довести свою профпридатність для викладання й підтримати імідж вишу. І все це за сумнівну зарплату.
Варіантів роботи, коли, наприклад, журналіст може вичитати інтенсивний курс за два тижні, продовжити кураторство онлайн і завершити це зданою й опублікованою роботою студента у певному жанрі, немає. Хоча саме такий формат дозволив би, на мою думку, залучити найкращих практиків з різних куточків країни.
Журналістів-практиків часом запрошують на відкриті лекції до університетів (у мене таке було ще до ковіду, а от кільком іншим колегам щастило більше). Однак що може дати студентам одна година, окрім натхнення і заклику: «Таки спробуйте себе в професії»?
Все це змушує частіше задумуватись про неформальну журналістську освіту, зокрема на Кіровоградщині. Бо ж, як на мене, чотири роки навчання на журфаці — геть не обов’язкова річ і цілком можливо, що курсів і великої кількості практики було б достатньо для людини, яка здобула іншу спеціальність і хоче перекваліфікуватися. Але так само розмірковую, чи комусь це треба.
Наостанок кілька аргументів, чому стати хорошим журналістом у регіоні — це вигідно і перспективно.
- У регіонах так мало хороших журналістів, що на них завжди попит. Без роботи ви не залишитесь. Фриланс-пропозицій буде вдосталь. (Але перед цим, звісно, треба буде попрацювати на своє портфоліо).
- Це професія, яка вимагає постійного навчання, але і можливостей для цього безліч.
- У постковідні часи, якщо ви гарно зарекомендуєте себе, зможете працювати віддалено як на столичні, так і на міжнародні медіа.
- Оскільки журналіст у регіональному ЗМІ — це універсальний солдат, згодом, якщо знудитесь, завжди зможете перекваліфікуватись у комунікаційника, SMM-ника.
- Ця професія дасть змогу розвинути навичку з адекватного спілкування навіть з не дуже адекватними людьми, що точно знадобиться в житті.