У 2021-му році Могилянська школа журналістики святкує 20-річчя. Все починалося «з трьох столів, п’яти стільців і одного комп’ютера», а зараз важко знайти редакцію, де б не було випускника МШЖ. Євген Федченко очолює школу з 2005-го року. В інтерв’ю з ним ми поговорили про історію, досягнення, проблеми журналістської освіти в Україні і за кордоном. Порушили також низку болючих питань: чому українські студенти менш мотивовані, ніж американські, як залучити медіапрофесіоналів до викладання та багато іншого.
« …у 2000-х в медіа-індустрії з’явилося багато випадкових людей»
2001-й рік. В Україні проблеми зі свободою слова, зникає Георгій Гонгадзе, посилюються авторитарні тенденції… І тут виникає Могилянська школа журналістики. Її поява була чимось очевидним чи навпаки?
Мабуть, саме в таких умовах і мала виникнути ця ідея. Якщо в журналістиці виникають проблеми, то перша справа – починати вчитися. Напівжартома Сергій Квіт, засновник МШЖ, казав, що ідея школи з’явилася раніше, ніж сама школа. Тому багато хто думав, що вона вже існує.
Не будемо забувати, що крім ускладнень всередині журналістської системи, становлення МШЖ припало на перехідну фазу у глобальній журналістиці. Це перехід від legacy media до new media (від «старих» до «нових» медіа – ред.). Це була повномасштабна криза, і було зрозуміло, що відповісти на неї можна за допомогою освіти.
В Україні ті, хто приходили в журналістику, займалися самоосвітою або набували освіту learning by doing – на робочих місцях. Це не найкраща форма. Вона дає можливість все осилити, але такий спосіб залишає мало місця для рефлексій про нашу професію. Коли ми вчимося на робочому місці, то освоюємо прикладні речі: як змонтувати сюжет, як зверстати програму. Але це не робить нашу професію професією. Тому в Україні на той час в індустрії з’явилося багато випадкових людей: технічно вони належали до професії журналіста, але як щодо етики, моралі, стандартів, які нас об’єднують?
Ось коло питань, на які нам потрібно було відповісти. Ставало очевидно, що освіта – це не тільки про здобуття skills (навичок – ред.)… Хоча до навичок в журналістській освіті на той момент було дещо зверхнє ставлення.
Ми думали над тим, як поєднати кілька речей: навички, дослідження і практику. І мені здається, що в рамках школи нам це вдалося.
На початку 2000-х у вас була за плечима журналістська кар’єра і на ТБ, і в пресі. Як ви вирішили стати викладачем, піти в журналістську освіту?
Це було результатом усвідомлення крихкості журналістської медіасистеми. Тоді в Україні ринок медіа дуже швидко розвивався. На Заході відбувався протилежний процес – згортання. Здавалося, що за такого розвитку ринку в Україні все має бути добре. Але індустрія розвивалась екстенсивно. Галузь всмоктувала багатьох випадкових людей. Попрацювавши в різних типах медіа, я почав усвідомлювати, що якість перестає бути основним критерієм. Це було прикро, бо коли я прийшов на телебачення в середині 90-х – це була зовсім інша атмосфера. Відчувалися райдужні перспективи – але все пішло в зворотньому напрямку. І я подумав, що якщо не можу (і не хочу) більше бути частиною медіагалузі, то маю інвестувати свій час і знання в те, що дасть розвиток, поштовх.
Другий фактор – це те, що була можливість будувати школу журналістики такою, якою вона би мала бути в ідеалі.
Третій фактор, він і зараз є для нас наріжним каменем, – це розбудова місточка між медіаосвітою і медіа-рофесіоналами. Між ними не може бути розриву. Ми маємо уявляти, чого хочуть медіа від випускників.
Коли я став частиною журналістської освіти, то побачив зверхнє ставлення до медіа-індустрії. Мовляв, «вона не настільки хороша, щоб ми на неї звертали увагу». Я дотримувався протилежної точки зору. Вона може бути недосконалою, але ми є для того, щоб зробити її більш досконалою. Ми бачили два способи реалізувати цю ідею: випускати якісних студентів і запрошувати медіапрофесіоналів до нас. Нас не цікавив їхній академічний бекграунд, а цікавило те, як студенти можуть виграти від спілкування з ними.
«Для мене інколи загадка, що мотивує українських студентів навчатися»
Як ви ладнали з тими проблемами, з якими зіштовхуються факультети журналістики інших університетів, коли запрошують викладати медіапрофесіоналів? Маю на увазі, наприклад, вимоги щодо наукового доробку.
Ми виходили з того, що ми хочемо отримати в кінці. Думали: якщо у нас будуть викладати за 20-річними пожовтілими конспектами, то так сучасну школу ми не зробимо. На ранньому етапі ми запрошували викладачів західних університетів. У нас була співпраця з Лідським університетом (Великобританія). Ми дивилися на їхні навчальні плани і зрозуміли, що за бажання завжди можна знайти фахівців.
Проблема була не в формальних перепонах. А в тому, чому фахівці мають відривати свій час від роботи і йти викладати? Немає черги з таких фахівців. Як зробити так, щоб людина хотіла не один майстер-клас прочитати, а провести цілий курс? І багато залежить від студентів. Бо коли я запрошую фахівців викладати, наприклад, журналістське розслідування, то вони це роблять один семестр. А потім не хочуть продовжувати, бо кажуть, що студенти були недостатньо зацікавлені, не було вогню.
Ми з одного боку знаходимо найкращих викладачів, з іншого – найкращих студентів і зводимо їх разом. МШЖ – це те місце, де має відбуватися обмін знаннями. Але ми не можемо примусити жодну зі сторін бути частиною цього обміну.
Якщо ми говоримо про мотивацію британських студентів, то вони по закінченні навчання неодмінно хотіли би знайти роботу. Будь-яку. Бо ринок зменшується, вакансії скорочуються, зарплатні теж. Часто мотивація американських студентів – це позики, які потрібно віддавати за оплату навчання. І з першого ж дня людина уявляє, де вона може працювати, скільки зможе заробляти, як скоро поверне цей борг. Можливо, це не найкраща мотивація, бо студенти страждають, адже фінансові зобов’язання великі. А яка мотивація українських студентів? Наш ринок, хоч росте і не так швидко, як в 90-ті, але роботу на ньому знайти доволі легко. Навчання у багатьох університетах безкоштовне. Для мене інколи загадка, що мотивує студентів.
Чи ви спостерігаєте, що студенти приходять вчитися в МШЖ із викривленим уявленням про журналістику?
Так і є. Саме тому ми на самому початку відмовилися від бакалаврату журналістики, за що нас багато критикували. Але для нас було принципово, щоб це не було вибором батьків. Вони для своїх дітей зазвичай шукають «професію майбутнього». Для тих, хто працює в медіа, зрозуміло, що журналістика – це не професія майбутнього. Більше того, вона перебуває у постійній кризі та занепаді. Якщо почитати сучасних дослідників, то зараз ми переживаємо кризу ідентичності, бо за допомогою соцмереж журналістами стали майже всі.
Ми – магістерська програма, і я, наприклад, ніколи не мав можливості бути знайомим із батьками моїх студентів. Але питання мотивації студентів у мене залишається. І проблема не в тому, що ми такі класні, а студенти ні. Вона в тому, що ми пропонуємо набагато більше, ніж вони можуть і хочуть взяти. Це такий собі шведський стіл.
Кожного року оновлюється наш навчальний план. Якщо ми бачимо, що фактчекінг стає новим великим трендом у журналістиці, негайно робимо StopFake частиною навчального плану. Якщо бачимо, що пропаганда і дезінформація стають новим трендом, це одразу відображається у навчальному плані. Мені здається, що студенти не завжди встигають за цим.
Серед наших студентів немає «ринкової гарячки». Інколи ми ставимо пропозиції роботи в нашу фейсбук-групу, і студенти не відгукуються. Я уявляю реакцію американських студентів: 10 секунд і 50 кандидатів. Бо це ж можливість і гроші заробити, і портфоліо скласти, і головне – познайомитися з майбутніми працедавцями. Коли був у USC (University of Southern California – ред.), то неодноразово бачив картину, коли після лекції представників медіа-індустрії вишиковується черга з охочих взяти візитівку, познайомитися.
А один студент після виступу представника Sony встиг презентувати йому гру, яку сам зробив. У нього було секунд 20 на пітчинг і наступного дня вони вже підписували папери. Elevator pitch (промова в ліфті – ред.), як це називають. Не знаю, що стимулює до такої активності, можливо, навчання в Лос-Анджелесі і банківська позика в 200 тисяч. У наших студентів це на рівні інстинкту відсутнє.
«Ми вчасно зрозуміли, що важливіше розуміти майбутнє журналістики, а не знати історію наддніпрянської преси»
Ви відчуваєте конкуренцію з іншими українськими університетами?
Я відчуваю, що інші українські виші зробили ребрендинг своїх програм. Ми все більше співпрацюємо, робимо спільні проєкти, тренінги одне для одного. Це все більше нагадує освітнє середовище. Це не про конкуренцію, бо кожен із нас змагається за свою бульбашку вступників. Але я не сказав би, що вони перетинаються.
Якщо порівняти з тим, що було 20 років тому, то тоді ми почувалися самотньо. Іноді це викликало невиправдану ворожнечу, адже ми могли встановлювати свої правила і у нас була розкіш почати нашу школу з нуля. Зараз все інакше, в медіаосвіті з’явилися нові обличчя, ми бачимо багатьох однодумців. Стало цікавіше.
В Америці школи конкурують за студентів, але не конкурують між собою. Адже студенти – це важлива частина, але не все, що є у школи. Ще є наукова діяльність, практичні проєкти тощо.
Чи був у часи, коли створювалася МШЖ, спротив зі сторони академічної спільноти? Мовляв, чому журналістика має бути представлена серед магістерських програм, хіба це наука?
Так. Ми тоді виникли як антисистемний елемент. Для багатьох це була неприємна новина, бо кидала тінь на усталені традиції. Створення МШЖ було нашою авантюрою, але в хорошому сенсі слова. Навіть сама ідея назви «школа»… Нас ледь на сміх не підняли! У нас тут, кажуть, університет, а у вас якась школа! Але ми до цього всього ставилися по-філософськи і продовжували робити своє.
Наскільки розумію одним із переломних моментів став 2006 рік і співпраця МШЖ з університетом Огайо. Після цього зокрема змінився навчальний план. Яким він був і яким став?
Дійсно, після Лідського університету – це був наш другий зарубіжний партнер. В навчальному плані ми відмовилися від абстрактних речей, які не могли відповісти на запитання: а навіщо це студенту? Це були предмети пов’язані з літературною творчістю або з історією журналістики. Ми вчасно зрозуміли, що важливіше розуміти майбутнє журналістики, а не знати історію наддніпрянської преси.
Також ми завжди були за те, щоб студенти робили унікальні медіадослідження. Щоб не реферати писали, а привносили щось нове. Ми бачили, що тисячі закордонних дослідників займалися українськими темами. При цьому українські колеги цього чомусь принципово не робили. Ми захотіли це змінити, і робити це тією ж мовою і на тому ж рівні, що й іноземні дослідники. Це теж відобразилося в оновленій навчальній програмі.
І наступною великою віхою було впровадження програми цифрових медіа для журналістів (Digital Future of Journalism – ред.). Тут нашим партнером був «Фонд Ріната Ахметова». Це було для нас дуже важливо, навіть не з точки зору ресурсів, які вдалося залучити. Це було визнання нашої програми як такої, що відповідає запитам медіаосвіти. Це був місток до медіа-індустрії. І це був момент, коли люди в медіагалузі, які не мали формальної журналістської освіти сказали: о, так виявляється журналістська освіта – це класно! Бо до цього вони десь чули, що це нікому не потрібний рудимент.
Програма DFJ – це було навчання тиждень на місяць протягом усього року. Ми могли привозити найкращих викладачів до нас, а наших студентів возити у найкращі редакції світу. І найголовніше, що нам вдалося зробити в рамках DFJ – це прискорити перехід українських ЗМІ від legacy media до new media.
Але початок був не таким простим. Коли ми з Русланом Дейниченком намагалися робити перший набір на програму і ходили по редакціях, нам казали, що це нецікаво. Говорили, що це для України космос, що це буде актуально десь років за 50! Але на перший рік ми якось набрали людей. А от на другий – вже кожна редакція хотіла весь ньюзрум прилаштувати! І всім стало зрозуміло, що це не Digital Future of Journalism, a Digital Present of Journalism. Після нашої програми чи не у кожній редакції з’явилися посланці цих ідей. І тепер, коли я бачу щось хороше у медіа, завжди можу сказати, що це наслідок DFJ.
«На ринку у студентів запитують про навички, а не скільки наукових праць написав їхній професор»
Ви сказали, що зараз StopFake імплементується у навчальний процес. Студенти беруть участь у фактчекінгу? Як це працює?
Ми залучаємо студентів до цього під час літньої практики. Це справа добровільна. Ми робили open call, запрошували охочих і поза Могилянкою. Були такі, які відгукнулися, і це тішить. Ми хочемо, щоб студенти знали якомога більше про нашу практичну діяльність.
У цьому наш принцип: потрібно не тільки пропагувати, а ще й це робити. Студенти завжди відчувають (особливо, коли вже самі працюють), коли викладачі розказують щось, про що вони зеленого уявлення не мають. Це неправильно, коли студент знає більше, ніж викладач. Ми завжди маємо бути на крок попереду, тому ця практична діяльність (StopFake – ред.) дає нам право авторитетно розказувати для студентів про ті чи інші речі.
Куди студенти йдуть працювати після МШЖ? Що ви помітили за ці 20 років?
За 20 років тренди змінилися. Раніше ми запитували студентів на співбесіді: «Де ви себе бачите через 5-10 років?». Вони говорили, що на великих телеканалах, таких як Інтер чи 1+1. Це ні добре, ні погано – ми просто розуміли, що телебачення було важливим елементом медіа-індустрії.
А тепер таких відповідей взагалі не почуєш. І наше запитання зараз звучить так: «А чи є у вас вдома телевізор?» І не отримуємо жодної ствердної відповіді. Сьогодні студенти кажуть, що хочуть працювати з цифровим сторітелінгом, у production-студіях, які виробляються мультимедійний контент. Раніше був більш корпоративний спосіб мислення, а сьогодні студенти готові проміняти стабільну зарплату на свободу, яку дає фріланс. Це значить, що вони впевнені у своїх силах і навичках.
Що мене радує, так це те, що за ці 20 років не було жодного випускника, який би кудись зник і ми про нього нічого не чули. Абсолютна більшість опинилися в медіа. І це не тільки журналістика, а набагато ширше: від комп’ютерних ігор до кіновиробництва, анімації, стратегічних чи корпоративних комунікацій.
Наші випускники працюють в зарубіжних медіа, причому на керівних посадах. Наприклад, Ніна Кур’ята очолювала українську службу BBC. Багато наших випускників на «Голосі Америки», в Агентстві Франс, інших міжнародних компаніях.
А які слабкі сторони МШЖ ви можете назвати?
Слабкі сторони – вони ж наші сильні. Я вже казав, що ми намагаємося адаптуватися до змін, які відбуваються в медіа-індустрії. Це означає, що нам постійно потрібно коригувати навчальний план. З одного боку це свідчить про нашу гнучкість і динамізм. З іншого – про те, що ми йдемо далі і не встигаємо довести предмет до ідеальної якості.
Також слабкою стороною дехто може вважати те, що ми пропонуємо нашим студентам дивитися на світ медіа широко. У нас немає вузької спеціалізації, і хтось може нам це закинути. Але в усьому світі відмовляються від спеціалізації. Це раніше вона відповідала запитам ринку: студент вчився робити ТБ і потім все життя працював саме в цій сфері.
Яке співвідношення викладачів теоретиків і практиків в МШЖ? І як це співвідношення змінювалося з часом?
Воно змінювалося постійно, бо ми постійно експериментували. Ми завжди намагалися збалансувати практику і теорію. Наприклад, фінальні проєкти, які роблять студенти по закінченню навчання поділяються на два треки. Це або наукова робота, або документальний фільм. І кожен обирає свій варіант. Якщо людина планує навчатися на PhD-програмі або вступати в інший університет, то логічно обирати наукову роботу. Якщо ж студент хотів би більше займатися творчістю, то обирає документальний фільм.
До речі, щороку ми робимо показ фінальних документальних проєктів у Будинку кіно. Таким чином ми йдемо назустріч індустрії, шукаємо для цих фільмів глядачів, у тому числі з професійного середовища. Як на мене, це велике досягнення, що кожного року виходить 6-7 фільмів хорошої якості. А деякі з них потім беруть участь у міжнародних кінофестивалях.
А якщо у відсотках, то скільки викладачів займається суто науковою діяльністю, а скільки викладачів-практиків?
У нас немає чіткого розділення. Ті, хто читають практичні курси, можуть бути теоретиками. І навпаки. Якщо людина може робити і практичні, і теоретичні речі, це те, про що мріють усі університети світу. Бо, як правило, виходить або одне, або інше.
На Заході система теж буває незбалансованою. Від викладачів часто вимагають публікуватися в наукових виданнях, видавати монографії… Але виникає проблема: а хто буде викладати? Коли студенти потрапляють на медіаринок, у них запитують про їхні навички, а не про те, скільки наукових праць написав їхній професор.
«Студенти постійно оцінюють наших викладачів»
Як ви підбираєте викладачів і оцінюєте їхню роботу?
У нас основний наголос робився на тому, що викладач може принести для школи і для студентів, а не скільки він може заробити на цьому. Якби питання стояло саме так, університету було би дуже важко конкурувати з медіа-індустрією. Працює інша мотивація. У нас викладачі провадять тільки курси, які напряму пов’язані з їхньою професійною діяльністю. Мірило їхньої ефективності – це зацікавлення студентів. А головне питання: що підштовхне цього викладача проводити цей курс наступного року.
Студенти постійно оцінюють наших викладачів. Ми беремо їхню думку до уваги, покращуємо курси, змінюємо їх. У Могилянці колись були опитувальники для студентів. Одне запитання було: «Чи задоволені ви цим курсом?», і всі відповідали «Ні». А друге запитання: «Скільки пар ви відвідали протягом року?», і траплялися відповіді: «Одна пара», «Дві пари». Досить промовисто.
Які курси не змінюються від року до року?
Це скоріше не курси, а орієнтація. Наприклад, це мультимедійне виробництво в різних видах. Все, що пов’язано з цифровою журналістикою. Якщо завтра фактчекінг змінить якась інша цікава концепція чи міжнародна журналістика перестане бути затребуваною, то, звичайно, ми будемо забирати ці курси.
Якщо ми бачимо, що студенти хочуть знімати, то робимо акцент на документалістику. У нас працює Катерина Горностай, наша випускниця, режисерка, яка має багато міжнародних призів. Або, наприклад, цікавить анімація. Її ми також зробили частиною навчального плану. Її викладає теж наша випускниця Катерина Возниця.
Ви сказали, що кожного року змінюється навчальний план. Станом на зараз, які зміни будуть в наступному навчальному плані?
Ми робимо це прямо зараз. У нас з’явився курс із журналістики даних, який відповідає тенденціям у світовій журналістиці. Його викладає Олена Чуранова. Також важливо сказати, що наша школа через StopFake є частиною міжнародної мережі фактчекерів. І це ще одна причина, чому ми викладаємо фактчекінг. Це можливість донести нашим студентам найкращі практики з усього світу.
Через StopFake ми почали працювати як фактчекери для Facebook. Це дозволяє нам авторитетно говорити про соціальні мережі. Не з чиїхось слів, а з власного досвіду.
Цього року ми також почали курс із дезінформації, пропаганди та стратегічної комунікації. Про це всі говорять, але дуже в загальних рисах. Мало розуміють деталі і нюанси. Тому ми запросили Любов Цибульську з Українського кризового медіацентру.
Якщо наступного року будуть виникати нові теми, то я переконаний, що знайдуться і правильні люди, і правильні способи їх у нас в школі імплементувати.