«Свинособака» в голові: чи можна виграти інформаційну війну, не ставши монстром

Чому нова книга Пітера Померанцева — «незручне дзеркало», у яке мають заглянути викладачі журналістики.

Ключових героїв у книзі троє: сам Померанцев зі своїми рефлексіями, пропаганда як явище і британський журналіст Сефтон Делмер. Саме останній стає центральним героєм, крізь історію якого автор розглядає все інше. Делмер виріс у німецькій культурі й на власні очі бачив, як натовп перетворюється на єдину, керовану душу. Задовго до Другої світової дружив з лідером штурмовиків СС Ернстом Ремом та інтерв’ював молодого Гітлера, а вже під час війни став мозком британської «чорної пропаганди»: створював фейкові радіостанції, писав вигадані листи солдатським матерям та запускав історії, що руйнували Третій Рейх зсередини.

Структура книги, з її дванадцятьма розділами, спершу може здатися механістичною, але ця механіка працює. Кожна глава — окремий експеримент: від фундаменту («Пропаганда — ліки від самотності») до аналізу видовищності масової істерії («Нацистський цирк»). Розділи звучать як попередження («Ця брутальна порнографічна організація») і розгортаються до нашого сьогодення («Наскільки мертвим є Гітлер?», «Як виграти інформаційну війну»). Саме тут книга перестає бути лише історією і стає прямою розмовою з нами.

Пропагандист як людина, а не машина

Ще малим у 1914-му Делмер відчув магію масової істерії, коли діти кричали на вулицях Берліну: «Krieg! Krieg!» (війна — ред.). Цей досвід став його компасом. Пропагандист, доводить автор, не завжди холодний маніпулятор; часто він сам є жертвою тієї музики, яку допомагає грати.

Принципи Делмера були афористичними: «Ніколи не бреши випадково — тільки навмисно». Він не нав’язував людям чужі ідеї, а розпалював їхню цікавість, пише Померанцев. Делмер бачив у пропаганді не технологію, а психологію; не лише брехню, а гру на слабкостях людської природи.

Найяскравіший приклад — фейкова радіостанція Gustav Siegfried Eins, що мовила нібито зсередини Рейху. Її ведучий, «дер Шеф», кляв союзників та водночас викривав корупцію нацистської верхівки: дорогі сигари, борделі для гауляйтерів, розкішні вечері на фоні солдатських смертей. Це був театр, зрежисований у британському підвалі, але німці вірили цьому більше, ніж офіційним зведенням. Класика жанру: трохи правди, багато емоцій і крапля отрути для створення ефекту довіри.

«Внутрішній свинособака»: від Гітлера до Путіна

Гітлер любив повторювати, що в кожній людині живе Schweinehund, тобто «свинособака» — суміш заздрості, страху й бажання підкорятися силі. Делмер засвоїв цю формулу і бив саме в цю точку. Його пропаганда апелювала не до ідеалів, а до ницих інстинктів. І тому працювала.

Сьогодні цей образ моторошно ожив. Російська пропаганда називає українців «свиньми», а ми у відповідь нарікаємо росіян «свинособаками», іронічно використовуючи словник, народжений у гітлерівській Німеччині.

Паралелі між минулим і сьогоденням у книзі загалом вражають. Читаєш опис промов Гітлера — і відчуваєш дежавю. Формула незмінна: спершу десять хвилин про страждання нації, потім десять хвилин шалених прокльонів на адресу ворогів. Жаль до себе переходить у кровожерливу ненависть до інших. Хіба не за цією схемою побудовані промови Путіна про «приниження 90-х» і «право на відплату»?

Пропаганда, наголошує автор, не спирається на докази: «Люди шукали глибшого почуття приналежності — віри в те, що вони виняткові, оточені ворогами і є частиною чогось більшого». Цим пояснюється привабливість великих міфів — від нацистської ідеї про «батьківщину справжнього чоловіка» до путінського культу гіпермаскулінності з голим торсом на коні. Картинки з російських пабліків працюють за тією ж логікою, що й геббельсівські плакати.

Чому ця книжка — must-read

Це не тільки історія, а й практичний посібник, який доводить, що роль фактів у пропаганді завжди другорядна — на першому місці емоції. Сьогодні ми бачимо ту саму «геббельсівську логіку» у росіян: їхнє ТБ говорить про «денацифікацію», там жоден факт не має значення. Важать лише тон, емоція, обіцянка належати до «особливої спільноти». Автор дає читачеві можливість самому провести паралелі між Рейхом та РФ і відчути весь глибинний сенс слова «методичка».

Книга ставить під сумнів і нашу улюблену демократичну метафору «ринку ідей». Сучасне суспільство схильне думати, що правда переможе, як сонячний промінь вб’є вампіра. Та Померанцев запитує: що робити, коли лідери та їхні послідовники не бояться правди? Коли вони просто відкидають її, якщо та суперечить їхній політичній ідентичності? Це вже не ринок ідей, а щось інше, де правда беззахисна.

Автор постійно повертається до однієї з центральних ідей: «Пропаганда — це справжні ліки від самотності». Та дає простий рецепт для складного світу, апелюючи до наших бажань і гніву. Та якщо це ліки, то, як зауважує сам Померанцев, вони легко перетворюються на отруту. Тому головне питання, яке залишається після прочитання: чи зможемо ми знайти кращий засіб від цієї екзистенційної самотності? Автор не дає готових відповідей, і це чесно. Є лише попередження: справжній ворог часто ховається не ззовні, а в нашій голові — там, де мешкає наш «свинособака». А ось чи зможе читач з ним порозумітися, стане відомо тільки після того, як він перегорне останню сторінку твору Померанцева.

Як ця книга знадобиться у навчанні та викладанні

Для тих, хто навчає журналістики, ця книга — «незручне дзеркало». Вона безжально демонструє, як ті самі інструменти, якими ми вчимо користуватися — сторітелінг, робота з аудиторією, побудова наративу, апеляція до емоцій — можуть допомагати вибудовувати цинічні та руйнівні маніпуляції. Ця книга змушує викладача вийти із зони комфорту «об’єктивної журналістики» і визнати, що слово — це зброя. Попри «біле пальто класичних стандартів», ми мусимо чесно говорити зі студентами про моральність, правду, силу правди й силу брехні. А це, зізнаюся, важко.

А ще книга ставить під сумнів імунітет самого викладача, адже, як показує Померанцев, кожен, навіть експерт, може піддатися чарам пропаганди. Чи є від цього щеплення? Чи вистачить мені мого критичного мислення, аби не зачаруватися ані своєю, ані ворожою пропагандою…?

Попри всю суперечливість і сумбурність того, що можна побачити в цьому «незручному дзеркалі» — зазирнути туди таки варто і викладачам, аби щонайменше оцінити свою викладацьку роботу й скоригувати її за потреби, і самим студентам.

Робота Померанцева не лише спонукає до саморефлексії, а й підштовхує дискутувати на парах про етику, психологію споживання інформації, хист і майстерність. Стануть в пригоді викладачеві і розбори практичних кейсів: що спрацювало, чому, де пропагандисти припустилися помилки, де передали куті меду.

Студент, який лише починає шлях у журналістиці, може вичитати в книзі й взяти собі на озброєння низку корисностей: як працювати з джерелами, як нападати, захищатися та адвокатувати, а головне — у яких випадках все зі згаданого доречно робити.