«Як написати книгу»: курс з письменницької майстерності у друкованому форматі

Відповіді на поширені запитання авторів, які пишуть художні, нехудожні та комерційні тексти, і всіх, хто хоче глибше розібратися у літературі. 

Цьогоріч у видавництві Stretovych вийшла новинка під назвою: «Як написати книгу. Концентрований курс письменницької майстерності». У передмові співзасновники видавництва та упорядники книжки Світлана та Дмитро Стретовичі кажуть, що ця праця для всіх, кому відгукуються слова: письмо, література, «фіксація ідей словами» й творчість.

Аби охопити якнайбільше граней творчого письма, зібрали 20 авторів. Серед них — досвідчені письменники: Марія Матіос, Сергій Жадан, Анатолій Дністровий, Богдан Коломійчук, Тарас Прохасько, Любко Дереш, Ольга Купріян, Роман Малиновський, Галина Вдовиченко, Світлана Тараторіна, Наталія Довгопол. Компанію їм складають літературознавці та критики Ганна Улюра, Ростислав Семків, Богдана Романцова, редакторка Галина Листвак, сценарист та режисер Антоніо Лукіч. Долучилися і журналісти, поети, есеїсти, деякі з них мають власні програми або посібники з письма, зокрема Остап Сливинський, Марія Титаренко, Ірина Славінська. 

Усього висвітлюється 30 тем. У книжці можна дізнатися як про суто письменницькі речі (як створювати головних героїв, другорядних персонажів і антагоністів, будувати захопливий сюжет і конфлікт історії, прописувати тропи й атмосферу, конструювати діалоги й втілювати автобіографічне), так і про письмо загалом (як впоратися з блоком чистої сторінки й шліфувати авторську мову). Досвідченішим авторам стануть у пригоді розділи про співпрацю з бета-рідерами та розробку синопсиса.

«Як написати книгу» має кілька особливостей, які варто виокремити.

1. Розділи містять багато практичних порад і підказок. Наприкінці кожного — окремий блок із творчим завданням, що безпосередньо стосується теми. Якщо ви справді вирішили написати книжку, без більшості з них не обійтися, скажімо, без карток персонажів вашої історії або вибору хронотопу (часопростору).
2. Автори часто посилаються на свої твори та персонажів, аби показати, як працює той та інший процес. Поради та лайфхаки — теж із власного досвіду. Часом це призводить до певних протиріч у різних розділах. Проте цьому є пояснення: автори працюють у різних жанрах і можуть мати трохи різне бачення щодо одних і тих самих речей.
3. Розділи необов’язково читати послідовно.
4. Інформації багато, текст насичений важливими думками, «води» майже немає. Тому, можливо, після прочитання доведеться повертатися до тих розділів, які є актуальними для вас у конкретний момент.
5. Кожен розділ, як і кожен з авторів книги, має власне звучання та стиль, це додає особливого шарму текстам. Деякі максимально конкретні, одиниці розлогіші та більш роздумливі, але цікаво спостерігати за тим, як по-різному висвітлюються теми.

Три наскрізні теми книжки 

Новачки у письменництві часто чекають натхнення, чогось, що зійде згори й надиктує неймовірну історію на вушко. Проте автори книги переконують: так не вийде. Звісно, коли приходить ідея, від якої неможливо відкараскатися, запал має надважливе значення. Любко Дереш називає цю ідею «вабиком» за аналогією зі свистком, який приваблює птахів чи звірів звуками, що наслідують їхні голоси. Марія Матіос довго збирає записки-думки, обриси ідеї, уривки, аж поки вони не нагромаджуються так, що в якусь мить воно не клацне, не трісне, як суха гілочка під ногами у безвітряний день — пора! Проте на одному вабику чи клацанні далеко не заїдеш. Потрібна регулярна робота, рутинне — хай це як неромантично звучить — постійне письмо. Не чекаючи вдалого моменту, варто працювати над сюжетами, персонажами та атмосферою. І, звісно, писати, писати й писати.

Неабияку вагу для автора має власний досвід. Про автобіографію з усіма подробицями, звісно, не йдеться, але свої спостереження, відчуття, переживання на всяк випадок фіксуйте. Герої та їхні емоції з мотивами, місце та час історії, звички й особливості мовлення — все цілком може базуватися на реальних прототипах. Це зробить історію виразною, нешаблонною, літературно достовірною. Так, навіть якщо у ній будуть дракони!

Справжнім викликом для автора може стати пошук власного звучання. У книжках про письмо про це говорять не так часто, як про натхнення й практику, прототипи й досвід. Але Остап Сливинський чітко пояснює, чому це важливо. Як багато читачів обирають книгу? Не через анотацію або блурб* від відомого письменника. Вони розгортають книжку на першій-ліпшій сторінці й починають читати, ще не знаючи, про що книга, хто її герої та автор. Цей маленький зріз мови твору часто стає вирішальним. 

Напрацювати власний стиль можливо. Світлана Стретович дає такі поради: 

1. Щоденне письмо. Можна практикуватися через пости в соцмережах, авторські нотатки або вести щоденник. До речі, так можна й експериментувати зі стилями та намацувати те, що більш до вподоби: лаконічність чи розгорнутість, емоційність чи спостереження. 
2. Фіксація людей з цікавим мовним портретом: колоритна лексика, цікава говірка, нестандартна манера побудови речень тощо. 
3. Читання небанальних авторів і поезії. Тут може підійти не тільки висока література, а і якісна репортажистика (зверніть увагу, як журналіст вибудовує логіку оповіді й свої спостереження).

*Блурб — коротка презентація, зазвичай розміщена на звороті обкладинки. Має заінтригувати читача й спонукати до покупки.

Очевидно, що в 300 з гаком сторінок умістити все-все, що стосується письменницької майстерності, неможливо. Однак на цю книжку можна опиратися при побудові своєї першої історії.  

Як книжка про письменницьку майстерність стане в пригоді журналістам і викладачам

Чи справді кожен журналіст мріє написати книжку? Так, скаже більшість. Ні, збреше меншість. Скільки у цьому жарті правди — відповідь у кожного своя. Проте навіть якщо журналіст не планує писати книжку, йому це видання, хоч і зосереджене на художній прозі, буде корисним.

Журналістка Ірина Славінська написала розділ про створення есеїв — малої прози на межі художнього та публіцистичного, з роздумами про актуальне й болюче. Ірина наголошує: будь-який есей пропонує аранжовані картини реального життя — фрагменти діалогів, описи людей чи обʼєктів. Цікаві смислові вузли й повороти сюжету можна видобути, якщо працюєте з темою білих плям, наприклад, сімейної історії.

Хоча у розділі Ростислава Семківа про написання нонфікшну акцент на великих текстах, підказки щодо збору інформації, планування матеріалу і фокусу оповіді знадобляться тим, хто пише експлейнери або інформаційно-довідкові статті.

Журналістам, як і письменникам, знайомі блоки чистої сторінки, проблеми структурування інформації, болюче редагування та пошуки влучного слова. Тому у цій книжці медійники знайдуть підказки для цих випадків. А кілька розділів, присвячених авторській мові, точно варто прочитати всім, хто працює з текстами.

Щодо викладання, то книжку можна додати у список літератури таких навчальних курсів як «Практична стилістика», «Сторітелінг у медіа», «Літературне редагування в ЗМІ».