Днями засновниця ініціативи «Як не стати овочем» Оксана Мороз презентувала результати дослідження ринку медіаграмотності в Україні. Навколо них розгорнулася активна дискусія. Свою позицію висловила і Діана Дуцик, виконавча директорка Українського інституту медіа та комунікації.
Група, яка працювала над дослідженням, зібрала надзвичайно великий масив даних (загалом було проведено 94 інтерв’ю з експертами з різних галузей, а також проаналізовано 886 «продуктів» з медіаграмотності). Дискусію про «ринок — не ринок» залишаємо за дужками, не це ключове. Коли ми збираємо такий великий масив даних, перед дослідницькою групою постає два найбільших виклики: 1) правильне структурування/систематизація цих даних; 2) коректна інтерпретація цих даних з метою представлення коректних висновків. Головне — не дозволити, щоб суб’єктивні переконання кожного члена дослідницької команди, сформовані на основі певного персонального досвіду, домінували в процесі інтерпретації результатів, або навіть під час представлення цих результатів зацікавленим сторонам. Оскільки останнє трішки мало місце, на мою думку, це і викликало таку жваву дискусію. Моя реакція на дискусію стосуватиметься наступних аспектів.
Все добре чи все погано?
Нам чомусь завжди хочеться вдаватися до крайнощів: або все пропало, або всі герої. Та світ не чорно-білий. Так само сфера медіаграмотності має багато відтінків: є непрофесійність, є посередність, але є дуже багато хорошого. Медіаграмотність активно почала розвиватися в Україні на початку 2000-их років. Першу Концепцію впровадження медіаосвіти (тоді вживали такий термін) в Україні розробив Інститут соціальної та політичної психології НАПН України у 2010-му (більше про це можна прочитати тут).
Відтоді зроблено справді неймовірно багато: від включення компетентностей з медіаграмотності в освітній стандарт нової української школи (тут вклад IREX та Академія Української Преси разом з окремими ентузіастами з Міністерства освіти величезний) до розробки крутих документальних фільмів та різних освітніх продуктів. Що зроблено у вищій школі, можна подивитися в нашому дослідженні «Інтеграція компонентів медіаграмотності в освітні програми з журналістики». Не варто применшувати чи перекреслювати зроблене. Варто опиратися на цей фундамент, але також працювати над помилками та розвиватися далі.
2022 рік, який приніс українцям стільки горя, вивів тему медіаграмотності на політичний та безпековий рівні. Коли наш інститут спільно з експертами з інших країн проводили перед повномасштабним вторгнення картування сфери медіаграмотності у Грузії, Молдові, Латвії та Україні, один із ключових висновків, якого ми дійшли, стосувався сек’юритизації медіаграмотності в усіх країнах, які потрапили в дослідження («Every selected country is going through a process of securitization of the media literacy as part of national security and defence. These changes were made in response to military and informational aggression from Russia, however, each faces the threat at a different scale. In all countries, there is a need for a holistic strategic approach to media literacy. At the same time, this approach has developed at different rates in each country»). Реальність була набагато ближче, ніж ми собі думали у 2021 році.
А що суспільство?
За цей час українське суспільство дуже подорослішало, в питаннях медіаграмотності у тому числі. Так, воно неідеальне. Але ідеальних суспільств немає. Тому я не погоджуюся з тими, хто каже, що медіаграмотність не працює, бо «провалена мобілізація» і є негативне ставлення до ТЦК (вибачте, це не про медіаграмотність зовсім), або ще щось у такому ключі.
Але проблема в тому, що ми насправді не до кінця знаємо і розуміємо наше суспільство. Я переконалася на невеликому прикладі у нашому проєкті з «Надійною газетою» для людей старшого віку, які живуть у селах. Ми пропонували їм пройти простий тест з медіаграмотності (з практичними завданнями, спрямованими на розпізнавання фейків чи на медіалогіку). Ті, хто взяв участь, відповідали правильно майже на всі запитання. Але стереотипно аудиторія в сільській місцевості недооцінюється. Думаю, недооцінюються чи, навпаки, переоцінюються й інші вузькі аудиторії.
Щоб знати суспільство, потрібно проводити більше досліджень, причому постійно. Одне дослідження нікого не врятує. Оскільки в цьому світі все плинне: медіаландшафт — плинний, технології — плинні, і навіть настрої та психологічні стани конкретних людей, які в той чи інший конкретний момент споживають інформацію, теж плинні. Розмаїття методів та підходів цих досліджень, як і поставлених дослідницьких питань, не повинні обмежуватися жодною кон’юнктурою. Головне, щоб цією справою займалися фахівці, а не аматори.
Про роботу з «широкою аудиторією»
Вважаю безсенсовою дискусію про те, на яку аудиторію краще орієнтуватися: на широку чи на якусь вузьку цільову. Насправді держава Україна (а відповідно і всі, хто хоче її збереження і процвітання) мала б ставити завдання «втягнути» в тему медіаграмотності (тут термін збірний — для посвячених) все суспільство різними способами. Це означає, що потрібні різні проєкти, спрямовані на різні аудиторії, залежно від цілей, які ставляться: десь потрібно працювати з групою тренерів у 20 осіб, які стануть потім мультиплікаторами цієї теми; а десь потрібно зняти фільм, який подивиться кілька мільйонів глядачів. І те, і те важливо, відмінні — результати, оскільки різні цілі стоять перед цими проєктами/продуктами. І в жодному разі не можна уніфіковано підходити до їхнього оцінювання.
А що держава?
Після того, як пішли американські донори, держава не знає, що робити з Національним проєктом з медіаграмотності «Фільтр», який наразі не має бюджетного фінансування, а вибити його в цей непростий час — треба мати міцного лоба. Закрити зовсім не можна, бо є не лише міністерська Стратегія з розвитку медіаграмотності, а й Стратегія інформаційної безпеки, куди медіаграмотність також вписана. Що ж робити? Відчувається певна розгубленість, оскільки в новій команді Міністерства культури та стратегічних комунікацій немає активного/харизматичного лобіста теми медіаграмотності в хорошому сенсі цього слова, натомість ставляться дещо інші акценти та пріоритети. Є розуміння необхідності інституалізації «Фільтра», але знову ж таки немає бачення, як це зробити, куди його притулити, чи окрему структуру створювати. Це вносить певний дисонанс у відносини з партнерами, які ще залишились працювати у цій темі. Тому розв’язання питання суб’єктності «Фільтра» має важливе значення, так само як і перегляд його ролі та функцій. Але ще більше значення має те, чи бачить держава медіаграмотність як пріоритет не лише на папері/в документах, а насправді. Бо це дві різні стратегії, як то кажуть.