Війна спонукає нас до освітніх експериментів. Відгадайте загадку: як можна провести пари в умовах блекауту, якщо студенти знаходяться в різних містах?
Цього тижня я мала дуже незвичні пари. Такі – вперше за свою більше ніж двадцятирічну викладацьку практику в Могилянській школі журналістики. Цього року ми навчаємося онлайн. Але це не новина. Під час ковід-карантину практики онлайн-навчання апробовані не те що на сто, а на двісті відсотків. Окрім того, не можу не згадати, що дуже допомогли тренінги Deutsche Welle Akademie, які ми пройшли з командою тренерів, коли розробляли навчальну програму для Академії викладачів журналістики і яку зараз успішно впроваджуємо в низці університетів.
Проте цього разу – виклики зовсім іншого рівня складності. Перманентна відсутність світла та інтернету, а у декого – ще й тепла в квартирах, загалом непростий психологічний стан як студентів, так і викладачів. І майбутнє, яке неможливо осягнути. Усе це жодним чином не сприяє позитивному навчальному процесу, націленому на результат.
Заняття на початку цього тижня стали для мене суцільною імпровізацією. Могилянська школа журналістики знаходиться в одному із підвальних приміщень Києво-Могилянської Академії. В умовах повітряних тривог – це суттєва перевага, оскільки у нас там – укриття, а відтак можна нікуди не бігти і продовжувати працювати. Ми зібралися там із студентами, які на разі проживають у Києві. Всіх інших, з різних міст, долучили через Zoom. Але щастя було недовгим, бо десь через півгодини зникло світло. Оскільки інтернет працював, ми вирішили залишатися там і продовжити пару – уже при світлі ліхтариків – поки міг витримати заряд у моєму лептопі. Але заряд закінчився за годину-півтори. І ми пішли шукати кафе на Подолі, де можна було б підзарядитися і мати доступ до інтернету. Пари в кафе – це трохи складніше, ніж навіть в темній аудиторії з ліхтариками (особливо, якщо частина студентів тут із тобою, а частина – онлайн). Занадто багато зайвого і відволікаючого довкола. В таких умовах складніше тримати увагу обох аудиторій одночасно.
Проте безпосереднє спілкування із студентами було надзвичайно важливим для нас усіх. Трьох пар на всі запитання і відповіді виявилося замало. Адже їх цікавив не лише мій предмет. Ми говорили про минуле і майбутнє. І це було не менш важливо (а може, й більше), ніж говорити вузько про предмет. Світоглядні питання та проблеми в такий складний час, їх проговорювання, бажання розібратися, чому відбуваються ті чи інші події, яке буде майбутнє, в тому числі й в медіа – хіба це не те, що важливо для сьогоднішніх журналістів?
Тому моє звертання до колег-викладачів: за можливості, попри всі проблеми, зустрічайтеся зі своїми студентами офлайн, хоча б для комунікації, якщо не для занять.
Фактично все те, що я описала вище – це – гібридний (змішаний) формат навчання, але в екстремальних умовах. Він вимагає гнучкості та імпровізації від викладача. Хоча, як відомо, найкраща імпровізація та, що підготовлена заздалегідь. Фактично вам доводиться працювати з двома аудиторіями одночасно: адже частина групи з вами в аудиторії, а частина – онлайн. Ці аудиторії абсолютно по-різному сприймають інформацію, процес комунікації також відбувається в різний спосіб. Мої європейські колеги, яким доводиться проводити гібридні заняття, дуже ретельно до них готуються. І як правило, кажуть вони, такі заняття легше проводити удвох (у них часто так і відбувається). Вони ретельно підбирають техніку, гарнітуру, розписують ролі між собою, готують навчальні матеріали. Але легше – це не про нас і не в наших умовах:)
Тому, можливо, комусь стануть у нагоді кілька висновків, які я зробила для себе із такого екстремального гібридного заняття:
- Емпатія з боку викладача та намагання зрозуміти, в яких умовах всім доводиться працювати, топить лід в комунікації на початку. Коли ви всі біля одного ліхтарика в темній аудиторії – ви всі в однакових умовах.
- Важливо знайти/підібрати правильні меседжі, які можуть об’єднати або захопити обидві аудиторії. Якщо вам цікаво про щось розповідати і ви захоплені своїм предметом, то іншим буде цікаво слухати.
- Щодо технічної сторони. Якщо ви не маєте аудиторії, обладнаної сучасними мультимедійним гаджетами, або, як от я, проводите заняття взагалі не в аудиторії, то бажано, щоб усі студенти мали заряджені лептопи або смартфони (а не лише ті, хто долучився до заняття онлайн). Так буде набагато легше об’єднати та залучити всю групу до активної роботи під час занять. Тобто ви можете долучити в зум і тих, хто з вами поряд в аудиторії. Це створить ілюзію спільного простору і відкриє можливості для спільної роботи тих, хто присутній офлайн, і тих, хто присутній онлайн.
- Потрібно мати під рукою друковані матеріали, з якими можна працювати, якщо зникне ВСЕ – і електрика, і інтернет. Коли я працюю з групою офлайн, зі мною завжди пачка журналів та газет. А для тих, хто працював з вами онлайн, не завадить мати підготовлені навчальні матеріали для асинхронної роботи (можна навіть заздалегідь надіслати їх студентам, попередивши, що вони мають з ними працювати, якщо з вами раптом зникне зв’язок).
- Використовуйте для асинхронної роботи месенджері, які зручні всім. Ми, наприклад, домовилися з групою про комунікацію в Telegram (до речі, зв’язок через цю платформу працює при слабкому інтернеті, коли Zoom уже не тягне). У такий спосіб я залишаюся з ними на зв’язку весь час, навіть тоді, коли нема пар, і можу відповісти на їхні запитання.
- Майте заготовлені короткі вправи чи матеріали, з якими можна працювати на телефоні, зокрема через месенджери. Це також вас врятує, коли пропаде ВСЕ. Телефон, як правило, найдовше у всіх залишається в робочому стані.