Навколо журналістської освіти точиться чимало суперечок. Як і чого навчати майбутніх медійників, яку роль вони мають виконувати у суспільстві та якими навичками повинні володіти — ці питання знайшли своє відображення у численних наукових дослідженнях. Утім, навіть за останні кілька десятків років одностайної відповіді на них не було.
Професор Лондонського університету Лоуренс Солкін (Laurence Solkin) спробував проаналізувати дослідницьку літературу в галузі журналістської освіти аби вивчити традиційні дискурси, їхній розвиток у XXI столітті та теми, які були недостатньо або зовсім нерозкриті у дослідженнях. Детальніше про його роботу, яка охопила понад 300 публікацій за 2000-2020 роки, розповідаємо в огляді.
Три підходи до журналістської освіти
На основі проаналізованих публікацій Лоуренсу Солкіну вдалося виокремити три загальні підходи (або, як він їх називає, моделі). Всі вони базуються на конкретних припущеннях щодо професії журналіста, завданні освіти, змінах у медійному середовищі та, зрештою, на головному фокусі у самих працях, які дослідник вивчав:
- стандартна модель;
- реформістська модель;
- радикальна модель.
Стандартна модель базується на ідеї професіоналізму. Цей підхід до журналістської освіти відображає особистість викладачів та висуває на перший план їхні погляди на галузь.
У стандартній моделі журналістика розглядається як професійна діяльність в умовах стабільної демократії та вільного ринку. Головним завданням освіти є підготовка практиків, які б виконували роль об’єктивного спостерігача, підтримували та притягували до відповідальності інститути влади, стояли на захисті демократії. Зміни та різноманіття у цьому підході пояснені через національні та регіональні відмінності у журналістській культурі. Водночас прихильники цієї моделі часто виступають проти змін у вимогах до працевлаштування (зокрема, що стосується розуміння технологій), адже фокусуються на навичках та компетенціях, визначених попереднім досвідом.
У дослідженнях головний фокус прихильники стандартної моделі роблять на уточненні та обґрунтуванні вже наявних підходів та структур. Тобто науковці намагаються захистити наявні підходи до журналістської освіти, апелюють до професіоналізації та підтримки традицій демократичної журналістики, яка діє на вільному економічному ринку. Ці «перевірені часом» практики також застосовують як частину іноземної політики, експортуючи їх насаджування та у країни, що розвиваються, через різноманітні форми підтримки.
Реформістська модель як розширення стандартної має ще назву J.Ed+. Вона поділяє багато поглядів стандартного підходу, зокрема щодо ролі журналістів у суспільстві. Водночас, реформістська модель визнає потребу адаптовуватися до нового технологічного та фінансового контексту.
Цей підхід визначає журналістику як щось, що перебуває під загрозою та потребує розвитку у відповідь на технологічні та економічні зміни. Головна роль освіти у такому випадку — підготувати практиків, здатних працювати у мінливих умовах та адаптовуватися до вимог ринку. Зміни та різноманіття у реформістській моделі пояснюються через трансформації у технологіях (перехід в інтернет) та фінансових моделях (отримання доходів від реклами). Оскільки ця модель орієнтується на майбутнє і намагається заздалегідь підготувати студентів до потенційних викликів, то у навчанні вона спрямована на створення нових та покращення наявних елементів і активностей. Особливо це стосується використання сучасних технологій та змін на ринку праці.
За своєю суттю реформістська модель відкрита до певних змін, але вона існує з або в межах стандартної моделі, а не на противагу їй. Цей підхід оминає аналіз потужних медіаіндустрій, применшує важливість умов роботи журналістів, натомість заохочує студентів ідеалізувати журналістику. Апеляції до традиційних журналістських ідеалів та уявлень про об’єктивність часто піддаються критиці. Зокрема, деякі науковці вважають, що такий підхід до журналістської освіти та журналістики загалом сприяє суспільній апатії та руйнує перспективи партисипативної демократії.
Радикальна модель суперечить стандартному підходу та визнає, що журналістська освіта працює по-різному залежно від контексту і може слугувати різним спільнотам чи їхнім потребам. Ця модель більш амбіційна, намагається змінити природу журналістики через освітній процес. Зокрема, вона вказує на зміну позиції журналіста у суспільстві і переносить акцент із досить узагальненого «служіння суспільству» на більш конкретні відносини з громадськістю, базовані на задоволенні чітких потреб аудиторії.
Головна роль освіти у цій моделі — дати майбутнім журналістам розуміння їхніх відносин зі спільнотою, якій вони служать. Водночас зміни та різноманіття вважаються невідворотними і залежними від умов. На відміну від попередніх двох підходів, радикальний фокусується на покращенні якості журналістської освіти не за рахунок розвитку і доповнення наявних елементів, а за рахунок нових підходів, інколи ставлячи під питання чи зовсім відкидаючи принципи стандартної моделі. Наприклад, замість того, щоб обмежувати студентів наявними практиками та самими журналістами, які є джерелом експертизи, радикальний підхід шукає спосіб дозволити студентам навчатися поза загальноприйнятими структурами та взаємозв’язками. Це досягається у кілька способів: спостерігаючи та детально вивчаючи навколишні процеси, адаптуючи експериментальні підходи до навчальних активностей та прислухаючись до думки студентів нарівні з думками досвідчених фахівців.
У багатьох випадках радикальна модель заохочує до дискурсів поза журналістикою, приносить концепти та методи із інших царин, наприклад, із політики чи економіки. Головний дослідницький фокус спрямований на розвиток нових процесів та більш глибоке розуміння навчання.
Теорія проти практики і професія проти ремесла
Окрім загальних моделей журналістської освіти, Лоуренс Солкін також проаналізував кілька дискурсів, поширених у наукових працях. Одним із базових він назвав питання про те, що має бути у навчальному плані для студентів-журналістів — теорія чи практика. Безпосередній зв’язок з одним із цих компонентів часто відображають навіть самі назви курсів або модулів.
Обговорення того, що є більш важливим (теорія чи практика), науковці називають дуалістичним, адже обидва компоненти часто вважають незалежними та взаємовиключними. Водночас насправді, зазначають деякі, ці «дебати» перш за все можуть вказати на те, як себе професійно ідентифікує сам викладач.
Що стосується обговорення «професія чи ремесло», то наукові роботи на цю тему почали активно з’являтися після появи поняття «професійні компетенції журналіста». Ці компетенції з одного боку стають містком між знаннями, навичками та їхнім ефективним застосуванням, а з іншого — звертають більшу увагу на професійну продуктивність журналістів. Зокрема, поняття «професіоналізація» в деяких роботах стало ключовим компонентом дослідження розвитку журналістської освіти. Водночас, низка дослідників зазначають, що саме визначення професіоналізму, його критеріїв та мети, приводить до концептуальної двозначності в академічному середовищі, суперечливих інтерпретацій серед викладачів та плутанини у студентів.
Розвиток, підприємництво та здобуття практичних навичок
Спробою подолати роз’єднаність теорії та практики в журналістській освіті стала метафора teaching hospital (аналог клінічної лікарні в Україні, на базі якої здійснюють навчання студентів та інтернів). Таке визначення відображає спробу реформувати журналістську освіту через надання додаткових ресурсів для створення практичних продуктів. Водночас посилання на медичну освіту є лише аналогією, способом розширити можливості студентів, а не наслідувати інші освітні системи.
Наприклад, модель “клінічної лікарні” пропонує інтегрувати у навчання реальні робочі ньюзруми з професійними журналістами, що будуть розташовані просто в університетах. Такий простір, на думку науковців, має створити нову модель передачі фахового досвіду, в якій рівень професійної продуктивності буде переважати над академічними досягненнями.
З іншого боку, така аналогія відображає форму симуляції професійної практики, у якій студенти напряму співпрацюють із медіаіндустрією, аби виробляти потрібний ринку контент. У цьому випадку деякі дослідники звертають увагу на етичне питання експлуатації студентів як неоплачуваних працівників.
Ще один підхід до журналістської освіти полягає в тому, аби не лише відтворювати наявні практики, але й генерувати інновації. Йдеться про можливості, які стають доступними завдяки розвитку підприємництва у студентів. Наприклад, такі навички допомагають випускникам університетів та журналістських шкіл швидше напрацьовувати базу контактів, перетворювати ідеї у реальні проєкти, створювати власні підприємства та організації, які будуть конкурувати, а не служити потребам великих компаній.
Тут деякі дослідники наводять у приклад журналістів-фрілансерів, які в очах багатьох студентів є взірцем підприємництва. При цьому низка досліджень показують, що значний відсоток студентів мають негативні асоціації з підприємництвом та пов’язують його насамперед із неоплачуваною роботою, небезпекою, ризиками та радше захопленням, аніж професією.
Універсальність журналістики та локальні відмінності
Багато аргументів на користь професіоналізму співставні з ідеєю загальноприйнятого «набору» професійних навичок або компетенцій, необхідних для ефективної журналістської діяльності. Це пов’язано зі спробами розвинути універсальний або глобальний навчальний план, який би базувався на спільному переліку вимог до майбутніх журналістів. Утім, дуже часто таке бачення універсальної журналістики, зокрема в питаннях партисипативної демократії та свободи преси, не відповідають реальності, в якій навчаються та будуть працювати студенти.
Зокрема, деякі дослідники наголошують, що західне чи будь-яке інше уявлення про журналістську освіту не є ідеальним чи єдиним правильним. У цьому контексті часто зіставляють поняття «Глобальної Півночі» як чогось зрілого і розвиненого, а також решти країн, які все ще нібито знаходяться на «перехідному» етапі. Роль журналістської освіти в такому випадку видається допоміжною у процесі переходу, вона забезпечує майбутній персонал медіа цінностями та ідеалами, які базуються на «зрілих» економіках. Водночас у країнах із частково вільними або невільними медіа такий дискурс може бути суто номінативним, адже він не враховує багатьох локальних факторів.
Недосліджені або малодосліджені теми
Окрім дослідження дискурсів щодо журналістської освіти, Лоуренс Солкін також виокремлює низку тем, які, на його думку, недостатньо вивчені у цій сфері. Серед них можна виділити:
- професійне навчання, коли місце роботи стає навчальним середовищем, а досвід приносить нові знання;
- оцінка студентських успіхів, перевірка виконаної роботи, яка б продемонструвала компетентність учня;
- двостороннє навчання під час стажування, коли нові знання отримують як самі стажери, так і працівники медіа;
- процес навчання і те, які знання здобувають студенти (більша увага зосереджується на змісті навчальних програм);
- вплив конкуренції, інтернаціоналізації та навчальні стратегії;
- фінансування журналістської освіти тощо.
Ці недостатньо вивченні питання є радше можливостями для детальнішого дослідження журналістської освіти, аніж критикою проаналізованих робіт. Зрештою, дедалі глибше занурення у ще не висвітлені теми буде лише на користь усій журналістській спільноті — від педагогів та студентів до учасників медіаринку та потенційної аудиторії.
Повний текст статті:
Solkin, L. (2022). Journalism Education in the 21st century: A thematic analysis of the research literature. Journalism, 23(2), 444-460. https://journals.sagepub.com/doi/full/10.1177/1464884920977299
Головне зображення: MD Duran / Unsplash