Війна переплавлює нас і все довкола. Вона повністю змінює багато сфер життя. Медіасфера одна із перших уже зазнає суттєвих трансформацій тут і зараз. А відтак змін потребує і система журналістської освіти. Стоїть багато питань, на яких поки що нема відповідей. Але нам доведеться їх шукати в новому житті після війни.
Коли росія розпочала своє повномасштабне вторгнення 24 лютого, Академія викладачів журналістики якраз вела підготовчі роботи до старту нового навчального семестру. 18 березня у нас мав бути перший день навчання для викладачів кафедри журналістики Запорізького національного університету. Ми були у постійній комунікації з представниками кафедри і розуміли, що навряд чи навчання буде ефективним (а наша програма передбачає глибоке занурення в методологію), коли викладачі сидять у підвалах через потужні обстріли Запоріжжя та через загрозу окупації. Але ми віримо, що зможемо реалізувати наші спільні плани уже в найближчому майбутньому. Відповідно довелося коригувати проєкти Академії викладачів журналістики і підлаштовувати їх під потреби війни.
Паралельно ми підтримували комунікацію з колегами з різних університетів. Найважче було слухати історії викладачів та студентів з міст, які росія нещадно знищувала, таких як Маріуполь, Харків чи Чернігів. Але всі вони, як в критично небезпечних, так і в більш безпечних місцях, зіштовхнулися з проблемами та викликами, яких ніколи раніше не було. У когось розбомбили дім, хтось втратив рідних, хтось змушений був переїхати в інше місто, а хтось і за кордон. Такого масового переміщення викладачів та студентів ще не було в нашій сучасній історії.
Я не знаю, чи стало б у мене сил проводити пари, якби мала робити це зараз, під час весняного семестру (мій курс в Могилянській школі журналістики проходить восени). Тому щиро захоплююся тими викладачами, хто робить це навіть під обстрілами. Дехто навіть з окопів в буквальному сенсі, як от професор Ужгородського національного університету Федір Шандор.
Але загалом це коштує великих зусиль, у тому числі психологічних, як з боку викладачів, так і студентів. Викладачам сьогодні бракує фахової психологічної підтримки. Вони ж – не термінатори, як влучно зауважив один із колег під час неформальної зустрічі, яку ми провели 28 квітня із представниками факультетів та кафедр журналістики різних університетів.
Хтось вважатиме 2022 рік втраченим для системи освіти, як шкільної, так і вищої, через повномасштабну війну. Але дозволю собі з цим не погодитися. Разом з війною відкрилося і вікно можливостей як для наших навчальних закладів, так і персонально для викладачів та студентів. Налагоджується співпраця із західними університетами, в рази зросла академічна мобільність, відкриваються можливості для спільних досліджень чи інших проектів. Але головне – приходить розуміння, де слабка ланка в системі, що треба змінювати, з чим треба працювати, а від чого відмовитись взагалі.
Під час нашого неформального обговорення окреслились ті проблеми в системі журналістської освіти, з якими варто починати працювати уже зараз. Частина з них може бути вирішена в рамках університетської автономії (все залежить від прогресивності, відкритості до інноваційних підходів та бажання керівництва), але частина – це компетенція Міносвіти, роботою якого останнім часом багато освітян незадоволені.
Отже, окреслю тут коротко коло проблем, які обговорювалися (хоча це далеко не весь спектр).
Перехід на асинхронне навчання. Зважаючи на те, що сьогодні і викладачі, і студенти знаходять не завжди в комфортних та безпечних умовах, мають поганий зв’язок та доступ до необхідних ґаджетів, університети проявили гнучкість та перейшли на асинхронне навчання. Гнучкість – це чудово. Але ми бачимо прогалини в розумінні того, а що таке ефективне асинхронне навчання. Доволі поширена практика – це скинути в телеграм-канал чи на пошту завдання в кращому випадку потім від коментувати/надати фідбек. Але цього замало. Досвід роботи з викладачами в нашій Академії показує, що не всі вони сьогодні володіють онлайн-інструментами, які допомагають зробити асинхронне навчання ефективним та результативним для студента, щоб ніхто не мав підстав потім говорити про втрачений рік війни. А це означає, що університети повинні приділяти достатньо уваги підвищенню кваліфікації своїх викладачів, стежити за розвитком технологій, які змінюють і методику викладання.
Посилення психологічної складової в навчальному процесі. Про це питання варто говорити у двох вимірах. Один – це психологічна підтримка для викладачів та для студентів. Усі були одностайні в тому, що в умовах війни відновлення занять в першу чергу стало психологічною підтримкою для студентів. І для них, і для викладачів важливим є сам факт спілкування та взаємної підтримки у своєму колі. Деякі викладачі говорили про те, що стосунки зі студентами стали ближчими та довірливішими. Інший вимір – це введення курсів із загальної психології та обов’язково – психології медіа. Адже є потреба в тому, щоб знати, як спілкуватися із травмованими людьми (це важливо і в студентсько-викладацькому колі, і з точки зору професійної – адже зараз журналісти часто записують інтерв’ю та коментарі з людьми, які пережили травму). Щодо психології медіа. Треба пам’ятати, що російська пропаганда активно використовує психологічний інструментарій у інформаційній війні. Знати та розуміти, як він працює, – це питання виживання, професійного у тому числі.
Історія чи фактчекінг – що важливіше для журналістів? Питання, яке найбільше викликало емоційних дискусій. Хоча це питання, як на мене, про курку та яйце. Бо чи зможе журналіст пояснити іноземній аудиторії, чому українці та росіяни зовсім ніякі не брати, не знаючи історії? Відповідь очевидна. Але й без навичок перевірки інформації та її джерел, володіння сучасним факчекерським інструментарієм – в сьогоднішніх умовах журналіст перетворюється на звичайного копірайтера. Так, молоді журналісти часто не мають важливих базових знань історії, політології, філософії, соціології, щоб на достатньому рівні вміти описувати та аналізувати суспільство та його поведінку, політичні та економічні процеси в країні тощо. І ці знання має дати їм університет, так само як і навчити сучасному професійному журналістському інструментарію.
У 2015 році історія перестала бути обов’язковим предметом для всіх спеціальностей. Це аж ніяк не означає, що університет в рамках своєї автономії не може ставити цей предмет в програму навчання журналістів. Але для цього потрібне розуміння та бажання керівництва. А ще – правильна методика викладання історії. Щоб було зрозуміло, навіщо ця історія журналістам в реальному житті. Щодо фактчекінгу – проблема в іншому. В тому, що викладачів, які знають на практиці, що це таке і як воно працює, не так уже й багато. Тому ще раз – навчатися і навчатися багато треба усім.
Іноземні мови. Війна та необхідність комунікувати з іноземними партнерами та аудиторіями показала, що журналістська освіта має величезну прогалину. Методика викладання іноземних мов на факультетах журналістики однозначно має бути переглянута. Питання не лише в тому, яку мову вчити – англійську, німецьку, китайську… Вчити і побільше. Питання в тому, як вчити. Зараз студенти часто оплачують додатково дорогі курси, щоб опанувати якусь іноземну мову, оскільки університети не дають необхідного результату.
Оцінювання. Як оцінювати і чи взагалі оцінювати студентів, які навчаються в складних умовах? Як зберегти однакові вимоги і до тих, хто виконує всю програму, і хто не може цього зробити в силу непростих обставин, або через стрес та депресію. Ніхто не має однозначних відповідей. Кожен викладач вирішує цю проблему на свій розсуд, деякі університети досить гнучко підходять навіть до іспитів, розробляючи різні можливі опції для студентів: від написання есе до онлайн-тестів. Але для мене система оцінювання в системі журналістської освіти викликала багато запитань ще й в мирний час. Дуже складно оцінювати результат, якщо стоїть неправильна мета навчання (а часто так і є). Тому система оцінювання, на мою думку, має бути також кардинально переглянута.
Бюрократичні анахронізми. І смішно, і сумно водночас. В країні, яка по цифровізації багатьох процесів в державі випереджає чимало інших країн світу, до цього часу є обов’язкова вимога здавати кваліфікаційні роботи (бакалаврські та магістерські) в друкованому вигляді (друкована копія обов’язково має зберігатися в архіві). Тут навіть складно якось це коментувати. МОН просто має скасувати цю вимогу, запропонувавши альтернативні сучасні способи зберігання таких робіт. Бо питання ж не лише в тому, що у студентів виникають труднощі з роздруковуванням кваліфробіт в екстремальних умовах, під обстрілами. Проблема в ключовому питанні: а навіщо потрібно зберігати ці роботи зараз в паперовому вигляді? Думаю, що таких бюрократичних анахронізмів ще багато, просто цей підсвітила війна.
Не писатиму тут про необхідність розробки нових освітніх стандартів в журналістиці, а також про нововведення МОН щодо цьогорічної вступної кампанії. Це тема для окремої розмови. Але наприкінці я б хотіла озвучити одне важливе і, як мені здається, стратегічне питання, яке далі визначатиме і те, якою буде наша журналістика, і якою буде журналістська освіта. І це питання звучить так: На скільки ми можемо говорити про журналістику поза контекстом інформаційної війни? Не для всіх відповідь очевидна.Хочами вже багато років живемо в умовах цієї інформаційної війни, яку веде росія, і вона не припиниться в момент, коли перестануть падати ракети та стріляти артилерія. Ні українська, ні західна журналістика зараз не можуть сказати, що вони працюють поза контекстом цієї інформаційної війни. Навіть якщо вони самі не займаються пропагандою, їм доводиться ретельніше перевіряти контент та джерела, уважніше обирати експертів, критичніше аналізувати наративи, які просуваються в медійному полі. Думати, що в сучасному світі постправди (за Макінтайром) журналісти можуть якось збоку спостерігати за цими інформаційними операціями, не лише наївно, але й непрофесійно. Тому потрібно трансформувати освітню програму з журналістики, виходячи із цих реалій.
Освіта, в тому числі журналістська, стає для України елементом державної безпеки. Оскільки лише освічені воїни можуть перемагати, лише освічені архітектори можуть відбудовувати міста, лише освічені громадяни можуть піднімати економіку країни. Суспільство, яке не хоче впасти в морок доісторичного неуцтва та варварства (що, як ми бачимо, уже відбувається в росії), має вчитися весь час. І журналісти в такому суспільстві мають мати першокласну освіту.