Чи можливе навчання під час війни? Відповідь на це запитання буде у кожного своя, бо у кожного свій поріг стресостійкості, свій поріг страху і свій рівень здатності зібратися.
Два тижні після 24 лютого – це був період розгубленості і нерозуміння, що саме потрібно робити, і що можна зробити тут і зараз, аби допомога була відчутною і, що головне, потрібною. Кілька освітніх проєктів, які вже почала реалізовувати громадська організація «Подільська освітня платформа», керівником якої я є, призупинилися до перемоги (а вона буде обов’язково). І це страшно, коли ти раптом після стовідсоткової залученості, постійного спілкування зі студентами, школярами, тренерами, донорами, раптом прокидаєшся вранці в коридорі після нічної повітряної тривоги і розумієш, що на роботу йти не потрібно, бо немає роботи, немає проєктів, немає студентів, – тільки суцільне нерозуміння «а що ж далі?».
Тривожна валізка зібрана ще за тиждень до початку війни. Кіт натренований бігти до переноски при першому завиванні сирени. І от тут починається цілодобове гортання стрічки новин у всіх можливих соціальних мережах, на всіх можливих українських і міжнародних пабліках. І коли моя відфільтрована і почищена стрічка новин раптом перетворилася на шалений потік емоційної і абсолютно дикої у своїй сутності інформації про суцільні зради, про все пропало і необхідність термінового поширення, з’явилася перша думка, що наше суспільство не готове аналізувати те, що отримує в інформаційному просторі.
«МедіаграмотнийHUB», який був створений при Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка завдяки підтримці IREX та співпраці К-ПНУ із ГО «Подільська освітня платформа» відновив свою діяльність із 14 березня, продовживши роботу над створенням серії освітніх роликів для людей із вадами слуху. Уся команда проєкту вхопилася за можливість продовжити роботу, як за рятівне коло, яке допомагало відволіктися від негативу і зробити щось корисне тут і зараз, на своєму місці. Сценарій кожного ролику потребував адаптації до жестової мови і особливостей сприйняття інформації людьми із вадами слуху. Більше того, кожне заняття, яке ми проводили із групою оффлайн, вносило свої корективи і в саму структуру навчального матеріалу. Усі 7 роликів сьогодні оприлюднені на сайті Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, а також готуються для передачі Українському товариству глухих.
Люди, для яких ми створювали цей проєкт, належать до тієї категорії, яка залишиться поза активними освітніми процесами. Вони мають своє особливе сприйняття світу, яке абсолютно не враховується тими науковцями, які працюють на розвиток освіти. Ми зробили першу спробу створити унікальний освітній продукт, який буде корисним і затребуваним.
Паралельно було запущено серію тренінгів з інфомедійної грамотності й цифрової безпеки для вчителів шкіл, які із готовністю включалися в процес обговорення (раз на тиждень ГО «Подільська освітня платформа» збирала онлайн від п’ятдесяти до ста учасників), намагалися виявляти фейкову інформацію, шукати маркери маніпулятивних матеріалів і захищати свій цифровий простір від стороннього втручання.
Звичайно, перед формуванням плану освітніх заходів були сумніви, були дискусії і побоювання, червоною ниткою через які проходила теза «людям зараз не до навчання – війна». Більше того, дописи колег, які змушені були ховатися у підвалах, залишати власні домівки ще більше змушували сумніватися, чи все це на часі. Але коли на перший тренінг зареєструвалося 76 осіб, а долучилося 75, ми переконалися, що необхідність відволіктися, знайти власний шматочок звичного життя – це те, що тримає землю під ногами, бо точно знаєш, що от від цього я можу відштовхнутися і рухатися далі.
Під час тренінгів, під час занять зі студентами дуже відчутним було бажання аудиторії поговорити про війну, вихлюпнути власне знання, власні емоції (страх, обурення, ненависть, несприйняття). І важливо дати аудиторії таку можливість. Але не просто проговорити, а проаналізувати, чому інформація, яка поширюється в медіа, викликає такі сильні емоції (і особливо у тих, хто не відчув обстрілів, хто не покидав власних домівок, не приймав переселенців, не виїздив за межі України). За таких умов викладач / тренер просто зобов’язаний хоча б трошки, але бути психологом, відчувати свою аудиторію. Кожен тренінг ми завершували віртуальними обіймами: учасники тренінгу брали подушку, улюблену м’яку іграшку, домашнього улюбленця та обіймали їх перед увімкненими камерами ноутбуків чи телефонів.
Навчання під час війни – це швидка психологічна допомога (за умови, що і ті, хто навчають, і ті, хто навчаються, перебувають у хоча б відносній безпеці). Виконання щоденних рутинних завдань, розширення кола спілкування від сімейно-підвального до того, що поза межами стін одного будинку, змушують перемикати увагу із суцільного негативу на мрії і плани на майбутнє. Навчання – це спротив, це велика війна освітян, які мусять втримати цю лінію фронту.
Війна рано чи пізно завершиться. Ми переможемо, бо варіантів у нас небагато. Як свого часу говорила Голда Меєр, «ми хочемо жити, а наш ворог хоче бачити нас мертвими, – простір для маневрів обмежений». А після того доведеться відбудовувати державу. І наші діти в жодному разі не повинні стати ще одним «втраченим поколінням». І ми, освітяни, мусимо кожен на своєму місці робити все можливе, щоб після перемоги не довелося наздоганяти втрачене і упущене.
Оксана Почапська – кандидадт наук із соціальних комунікацій, доцент кафедри журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, засновниця ГО «Подільська освітня платформа».